Медицина ЗСУ. Посттравматичний синдром у дії
З 2016 року, коли я став головою Громадської наглядової ради Київської міської лікарні швидкої медичної допомоги, до мене сотні разів зверталися щодо допомоги нашим військовим і волонтерам, які потребували якісного лікування. Скажу відверто, в рамках наших відносин з керівництвом ЛШМД було вибудовано лінію на відповідний, скажу, “контроль” саме за цими категоріями громадян. Вибачаюсь, можливо це не зовсім конституційно, але…
То ж ситуація не змінилася і нині. І хоч ніякої громадської посади я зараз не займаю, дзвінки йдуть постійно. Медикаменти, аптечки, робота з пацієнтами. На початку літа цього року я не витримав і підняв питання щодо бездіяльності Медичних сил ЗСУ з постачання тактичних аптечок до ЗСУ. Той матеріал поклали на стіл Президенту Володимиру Зеленському – і він зреагував. Через місяць весь передок мав найкрутіші американські аптечки.
До чого це все? До того, що вчора мені телефонують знайомі і просять знайти для хлопця, що за кілька днів йде на передок, гарну тактичну аптечку. Діалог:
- Так вони там є!
- Ні. Попередили, щоб аптечки діставали самі!
Що? З глузду з’їхали? Один раз закупили аптечки, коли на них наїхав Президент, а потім “закупати самим”?
Для розуміння. Ціна питання, щоб закрити всіх, хто дійсно воює, тактичними аптечками – плюс-мінус 10 млн доларів. А ще непогано провести навчання з користування цими аптечками. А ще зрозуміти: якщо не зробити цього – то це тисячі випадків смерті чи каліцтва поранених. Саме через куплені на чорному ринку “ліві” аптечки.
Ну скільки вже разів писали з цього приводу?
У Медичних сил ЗСУ чи відповідних департаментів Міноборони немає 10 млн доларів на системне рішення проблеми, яка може коштувати життя тисяч наших бійців? Та й просто організувати все це тут, на місці. Швейні фабрики і виробники турнікетів працюють. Та й більшість інших компонентів – не є проблемою.
Чи просто ніхто не хоче нічого робити?
Я пропонував це зробити ще влітку.
Але питання не тільки в аптечках. Кілька історій.
Троєщина. Людина у військовій формі падає. Перехожі викликають швидку. Швидка приводить чоловіка до тями. Мені телефонує волонтер.
- Можна?
- Зараз виясню.
Звоню. Називати куди не буду, але й так все зрозуміло.
- Ні. Лише за направленням від командира частини. Нова вказівка. Швидка просто не повезе.
Розмовляю з лікарем швидкої. Прошу завести.
- Ні, не можемо. Повеземо в іншу лікарню, яка сьогодні чергує.
- Ок. Везіть туди. Потім вирішимо.
Через 15 хвилин. Знову телефон, лікар швидкої.
- Вибачте. Військових тільки у військовий шпиталь.
Все це заняло добру годину. Добре – завезли в Києві у військових шпиталь. Але в мене питання: якщо б ця ситуація сталась у якомусь районному центрі? Гострий випадок, який потребує термінового медичного втручання?
Чим з точки зору прав пацієнта різняться цивільний чи військовий? Хто додумався до прийняття такого рішення? Невже це боротьба за гроші Національної служби здоров’я? Чи просто повний дебілізм?
Далі? Гаразд. Інша історія.
Хлопця евакуюють з Бахмута. Куди – називати не буду. Повторюю, проблеми мають системний характер. Чотири доби під постійними атаками. Пекло. Контузія, черепно-мозкова. Сім діб хлопець не спить. Спілкуюся телефоном. Я не психолог, але з проблемами посттравматичного синдрому ми працювали з 2014 року. В телефонному режимі розумію, що там жорстокий ПТС – з ним мають працювати навіть не психологи, а психіатри. Знаєте що виписують лікарі? Тиждень поза частиною.
Ля! Який тиждень відпустки? Тут мінімум кілька тижнів ліжка і медикаментозу, щоби хлопець почав спати, їсти і пам’ятав, що з ним було за годину до того. Потім вже можна розбиратися.
Що кажуть лікарі. Через тиждень назад на фронт? Хтось розуміє, що з ним станеться, якщо він у такому стані знову з’явиться там, під Бахмутом? “Вантаж 200” з вірогідністю у 95%. Знаю, бо чув багато подібних історій.
Ще історія. Цього хлопця знаю особисто. Теж сильний постравм. Але поранень не має. Зі шпиталя – іди нафіг. Набирає мене. Прошу дати трубку лікарю. Представляюсь як “відомий волонтер” (вибачте) і прошу провести дообстеження.
- Добре. Я відправлю його до психіатра.
Наразі ситуація контрольована, хлопець під наглядом. Але теж саме питання: невже за десять місяців повномасштабної війни і вісім років війни в цілому, невже при тому, що у країні діють десятки волонтерських і гуманітарних центрів, що спеціалізуються на ПТС, Медичні сили ЗСУ не змогли налагодити нормально роботу з діагностування психічних проблем у наших бійців? Підключити спеців, провести навчання людей на місцях?
Я далекий від думки, що відношення керівництва нашої держави і військового керівництва країни до наших бійців таке ж, як у наших ворогів. Але середня ланка? Чим займається вона?
Наостанок. Один зі шпиталів (знову, не хочу називати, проблема, наголошую, системна). Хлопець у відпустці. Теж пройшов через пекло. Приїжджає у шпиталь. Блювота з кров’ю. Ходити практично не може.
Дивляться документи.
- Ти – дезертир.
- Командир у курсі. Знає, що мені погано. Каже – лікуйся. Ось телефон, можу дати вам слухавку.
- Я зараз викличу військову прокуратуру!
Там теж контузія. Хлопець ледь не зривається. Тоді точно прийшлося б викликати військових слідчих. Але. Знаходяться гарні лікарі. Вони завжди є і їм низький уклін. На свій страх і ризик відправляють хлопця на обстеження. Діагностують – відкрилася стара виразка.
Госпіталізували.
Хочу ще раз подякувати всім, кого я ще 18 лютого 2014 назвав “Лікарі”. Вони завжди були і будуть. І хочу ще раз повторити те, що писав тоді. “Можливо медицини в країні і немає…”.
На жаль, виходячи з того, що бачу я, медицини у рамках Медичних Сил ЗСУ, можливо, крім тактичних медиків і хірургії, дійсно немає. Але те, що створено починаючи з 2014 року – це точно не заслуга нинішнього керівництва.
І з цим треба щось робити на найвищому рівні держави та ЗСУ.
Анатолій Велімовський, кризовий менеджер, волонтер
