Футляр совкової української стабільності
Одним з найцікавіших феноменів людської свідомості, є несприйняття нею очевидного. Події навколо Майдану дають нам тонни цікавого антропологічного матеріалу для подальшого вивчення на користь людству.
Дехто просто не вірить своїм очам, тому і намагається пояснити Майдан звичними кліше. Щось таке знайти хитре, якусь нестиковочку, абощо. На кшталт “та це вони самі своїх і вбили на Грушевського”, “ну поміняють одних олігархів на інших, і шо далі?”.
Це легко зрозуміти, і навіть пробачити. Совковій свідомості дуже непросто осягнути, що народний вибух можливий без конспірологічних схем, без чиїхось далекоглядних зазіхань і ретельного планування. Совок, навіть якщо побачить всю цю двіжуху на власні очі, так просто не переконається, і не повірить. Завжди буде сидіти в голові оце кріпацьке – “ой, шото тут нє то”.
Несподівано з'явився майже непрогнозований фактор – масштабне громадянське суспільство, при тому страшно розлючене і завзяте. Ця раптовість викликає недовіру. Як це так люди повстали? Це їх олігархи вкотре ошукують, а якщо не ошукують, ну тоді все за гроші. Ну хіба ж буває інакше? І чомусь їм здається, що оці рішучі дядьки з кийками і щитами в руках, просто кімнатні дурники, або майже дебіли. А мусора, як завжди, побєдятъ, бо так було завжди.
Дійсно, в совку так було завжди, але ж і він не вічний. Цього тривожного факту деякі громадяни бояться панічно, бо совок - це їхня зона комфорту, ба навіть домівка. Зникне совок - зникне й іхній світ, зникнуть і вони, бо якщо нема клоповника, то нема й клопів, і це страшно.
Смак брєжнєвського морозива з дитинства, накладається на кріпацькі поведінкові стереотипи, і перетворюється на зашкорубле радянське “я”. Коли ви переконуєте недовірливого опонента в щирості протестів, то фактично позбавляєте його дитячих спогадів, а цього ніхто так просто не дарує.
За УРСР я був піонером, і щиро ненавидів піонерію, просто в силу свого природного індивідуалізму, а хтось згадує цей період свого життя як солодкий сон. Саме тому не думаю, що когось варто переконувати. Треба стрімко і рішуче брати своє. Людей непогано переконує дійсність, якщо їхні серця не посохли остаточно, як позаторічна бульба. Зараз, після того як майже випадково наш упирятник показав свою справжню мармизу, багато хто прямо на очах переживає тяжкий процес трансформації свідомості.
Але завжди були і будуть такі особи, котрі забиваються в найглибші льохи, аби не бачити і не розуміти. Я особисто знайомий з однією літньою жіночкою, мешканкою спального району Києва, котра ніколи не чула слова “тітушки”, і щиро питала – а что ето такоє? Гадаєте, до цієї пані не долітати тривожні вібрації заворушень? Очевидно, що долітали, і це говорить лише про одне – як тільки пані краєм мозку відчула шурхіт реальності, вона моментально сховалася в футляр побутового вошкання.
І їй не треба нічого розуміти, їй просто треба дожити своє, і лягти в найнадійніший з можливих футлярів – затишу могилку на Лісовому цвинтарі, де не буде ні тітушок, ні розлючених громадян, ні озвірілої беркутні, ні яких регіональних рил, ні Госдепа, нічого такого, що може зламати кволий розум літньої ідіотки. Там, в цьому футлярі, буде тільки знайомий з дитинства смак брєжнєвського морозива, закручені у слоїк позаторічні огірки, нова ондатрова шапка, піонерський табір, і багато гарної стабільності.
Єдине, що ми можемо зробити - присипати цю стабільність землею, і посадити на ній симпатичні чорнобривці, а самим сміливо пірнути у вир перетворень, в коловорот життя. Цвинтар - не місце для дискусій.
