Досвід чорнобильського переселення: як правильно відбудувати Україну

Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Маємо будувати, щоб належно жити, а не існувати.

Агресія російської федерації та війна кремлівського режиму з українським народом принесли на нашу землю великі біди й руйнування, яких рано чи пізно доведеться позбуватися. Відновлюючи міста, села, громадські, соціальні, культурні об’єкти, відбудовуючи фабрики і заводи, комунальну структуру, транспортні мережі, інженерні комунікації, логістику, налагоджуючи повноцінне життя українців.

Це грандіозні проблеми, від яких залежать майбутнє нашої країни, нашого народу та доля нових поколінь українців. Нині ми ще навіть не уявляємо всього масштабу та обсягу цих проблем. Проте бачимо — мільйони людей позбавлені житла, соціального забезпечення, місць праці, обслуговування, відпочинку.

То в який спосіб швидко й ефективно можна вирішити такі питання? Чи мала Україна досвід чогось схожого, і коли? Що цей досвід показав?

Так, досвід був. І не такий давній.

Це досвід 1986-1988 років, періоду після чорнобильської аварії, коли сотні тисяч людей опинились у зоні радіаційного зараження (на територіях півночі Київської та Житомирської областей), де перебування було надто небезпечним.

Перед Україною постало завдання переселити з зони ураження велику кількість людей із багатьох населених пунктів, забезпечити їх дахом та належними умовами до початку зимових холодів (майже за півроку), формуючи стратегічно правильну концепцію будівництва в центральних і південних районах Київщини та Житомирщини.

Говорю про це як учасник тих подій, як член проєктної групи з Рівненщини, котра працювала в зазначених областях майже два роки. Варто також сказати, що тодішнє міністерство будівництва України підійшло до поставлених завдань досить оперативно і стратегічно правильно, формуючи головні напрями переселення.

Їх можна охарактеризувати такими положеннями.

По-перше, будівництво нових населених пунктів чи розширення наявних мало відбуватися виключно на засадах створення містобудівної концепції (згідно з чинними ДБН) кожного населеного пункту, з формуванням усіх необхідних і повноцінних житлових, громадських, соціальних, комунальних, виробничих, транспортних зон та черговості їх реалізації – повноцінного каркасу населеного пункту з перспективою поступової реалізації всіх її частин, тобто капітально і довговічно.

По-друге, такі містобудівні концепції розробляли створені в областях комплексні проєктні групи, які працювали на місцях будівництв до їх завершення, здійснюючи постійний нагляд та вирішуючи поточні питання авторського нагляду (проєктування з коліс, надання схем, консультацій, відміток).

По-трете, міністерство будівництва різко спростило технологію і послідовність виконання таких містобудівних схем (принципове розпланування в масштабі 1:2000 зі збільшенням до масштабу 1:1000, формування схем зонування і резерву територій, з ділянками громадської забудови, вулично-дорожньої мережі, виробничих та комунальних зон, показом головних інженерних мереж). Воно поставило на контроль їх соціальну повноту (відбувалися комплексні наради в Києві).

По-четверте, для пришвидшення будівництва рекомендувалося використовувати популярні тоді типові проєкти житла, шкіл, садочків, магазинів, комунальних споруд, інженерних об’єктів (таких були десятки), які прив’язувались на місцях будівництв за спрощеними схематичними генпланами (схеми розбивок, схеми організації рельєфу, інженерні схеми, пришвидшена геологія, топозйомки в масштабі 1:1000). Самі типові проєкти надавалися великими проєктними інститутами, які формували проєктні групи.

Соціальна спрямованість усієї роботи підтверджувалася не тільки цим. Я, як і інші ГАПи інших груп, мусив у незвичних умовах викреслювати кольорові схеми генплану й вирушати разом із товаришами в північні села, які мали переселятися, щоб розповісти громаді, куди і як вони поїдуть, що виявлять на новому місці та які умови отримають.

Слід зазначити, що пропоновані соціальні умови, які проєктувалися для переселених, були значно кращі за ті, які вони мали раніше. Аби певною мірою хоч якось компенсувати тугу за рідним краєм та необхідність змінювати спосіб життя.

Комплексні проєктні групи налічували до 8–10 осіб і відбували на місця інститутським транспортом. Розміщувалися вони переважно у школах та громадських спорудах. Усі спали на спортивних матах, працювали з привезеним ручним інструментом і папером, майже на коліні. Роздруковували потрібне в областях. Але, незважаючи на це, кожній із груп вдавалося у стислі терміни запроєктувати до 4–5 населених пунктів.

Важливо, що такі групи формувалися з досвідчених спеціалістів. До їх складу входили: керівник (зазвичай заступник директора чи головний інженер великого обласного інституту), ГАП (архітектор з містобудівним досвідом), ГІП та досвідчений будівельник, 1–2 геологи й геодезисти, досвідчені спеціалісти сантехніки, теплотехніки, електрики тощо.

При групі був водій та транспорт (машина-будка на 7–8 місць), і вони мали зв’язок з базовими інститутами у своїх областях.

Схема роботи з кожним населеним пунктом була приблизно така:

1. Вивчення ситуації самим міністерством та узгодження з місцевою владою ділянки перспективної забудови. Вивчення проєктантами всіх наявних умов, проблем і завдань (до 2–3 днів), формування висновку на придатність ділянки під забудову, складання оцінки проблем, які виникали, способів їх вирішення.

2. Виконання пришвидшеним способом топозйомок (інколи десятки й десятки гектарів) у ручному режимі в масштабі 1:2000 (2–3 дні).

3. Отримання завдання на проєктування у вигляді протокольних рішень комплексних нарад у Києві, наділених правом спрощувати процедуру виконання і затвердження документації, кардинально економлячи час; оцінка можливості їх виконання (1 день).

4. Формування схеми забудови (містобудівної концепції), зонування, основних параметрів населеного пункту чи місця забудови (2–3 дні).

5. Протокольне узгодження містобудівного рішення (схем забудови) на відповідних нарадах міністерства з участю місцевих органів влади, представників обласних управлінь архітектури, представників проєктантів, усіх зацікавлених у процесі, з подальшим внесенням правок з урахуванням зауважень (1–3 дні).

6. Натурна розбивка населеного пункту згідно зі схемами забудови (зон, вулиць, ділянок) та встановлення відповідних табличок, передача їх будівельним організаціям (2–3 дні). Паралельно створення схем-генпланів забудови житлових ділянок, шкіл, садочків, магазинів, їдалень, котелень, насосних, свердловин, водонапірних веж, усіх об’єктів першочергового будівництва.

7. Виконання майданчикової геології на площі забудови та коригування типових проєктів (їх фундаментів, фасадів, входів і т.п.). Найчастіше останнє відбувалося в обласних організаціях, які направили комплексні групи (2–3 дні).

8. Виконання схем централізованих мереж (вода, каналізація, газопостачання, електропостачання і т.п.), вулично-дорожньої мережі (виконання профілів вулиць з комунікаціями та можливістю автобусного сполучення), організація поверхневого дощового стоку з необхідними елементами: трубами, містками, кюветами (2–3 дні).

9. Здійснення авторського нагляду проєктної групи за процесом розбивки об’єктів будівництва, риття котлованів, висотної прив’язки, перебігом будівництва.

10. Робота з будівельними організаціями з питань архітектурних і конструктивних змін, поліпшення архітектурних рішень та заміни конструкцій на наявні (з підписами ГАПів та ГІПів в установленій формі). Завершення будівництва об’єктів першої черги: житла, магазинів, садочків і т.п. (2–4 місяці).

11. Розробка і застосування типових МАФів (малих архітектурних форм) для огороджень ділянок житла, шкіл, садочків, спортмайданчиків, рекомендації щодо озеленення територій, контроль дорожньо-вуличних робіт.

12. Поетапне завершення будівництва, здача населених пунктів чи проєктованих їх частин в експлуатацію державним комісіям (першочергові села було завершено в жовтні-листопаді 1986 року, до зимових холодів).

© Олександр Клименко / Facebook

Важливо, що надалі обласні проєктні організації, які направляли комплексні проєктні групи, ще певний час доводили до логічного завершення проєктну документацію, систематизуючи та комплектуючи її, з метою архівування й передачі місцевим громадам, сільським радам, обласним управлінням архітектури, для організації експлуатації будівель, можливості подальшого їх поточного ремонту, догляду мереж і систем.

То що показав досвід чорнобильського проєктування і будівництва в ті роки? Який його значимий соціальний результат?

Він показав, що не варто нехтувати містобудівним, а, відповідно, соціальним наповненням проєктної документації. Можна скорочувати технологічні процеси, спрощувати технічні параметри проєктної документації, але не можна позбавляти населені місця перспективного розвитку. Треба заздалегідь формувати містобудівні каркаси поселень зі свідомою метою органічного входження їх у систему регіонального розселення України.

Тимчасовість, як систему, що обернеться подвійними витратами (проєктними та будівельними) і породить проблеми в майбутньому, було принципово відкинуто.

Крім того досвід засвідчив, що варто будувати капітально, але швидко. Особливо коли справу доручено досвідченим фахівцям, які за лічені дні й місяці готові надати якісні та відповідальні рішення. Рішення, що без проблем були реалізовані.

Після зробленого душу ще довго гріло відчуття професійної гордості за можливість належно і фахово допомагати своєму народу. І головне – після подій 1986-1988 рр та великого чорнобильського переселення у місцевих громад уже не виникало потреби щось принципово ламати, перебудовувати, змінювати. Резервування нормативних громадських, комунальних, виробничих територій дозволило надалі поліпшувати соціальну інфраструктуру, зводити нові громадські й виробничі об'єкти, формувати комфортні умови життя та праці людей.

Це є найбільшим досягненням чорнобильського досвіду, який і нині залишається актуальним.

Певна річ, у нинішній, іншій соціально-економічній ситуації не весь досвід того часу може знадобитися. Централізовані проєктні інституції, яких нині немає, мають бути замінені створеними на місцях комплексними фаховими структурами, а типові проєкти – реалізованими проєктами повторного використання.

Також варто орієнтуватися на:

• швидке, але соціально значиме повноцінне (в містобудівному плані) капітальне будівництво, формування механізмів його реалізації — як на рівні держави, так і на рівні всіх дотичних фахових структур;

• застосування законодавчо і нормативно спрощених процедур (які треба розробити) збору вихідних даних, проведення проєктно-вишукувальних робіт, етапів затвердження документації, отримання дозволів на будівництво, проведення авторського нагляду та здачі об’єктів в експлуатацію у максимально стислі терміни;

• організацію процесу формування комплексних проєктних колективів та груп із фахівців справи (у сфері містобудування й архітектури — через Національну спілку архітекторів та її Архітектурну палату), з наданням їм зрозумілих повноважень, законодавчої підтримки.

Тому першим кроком до майбутньої швидкої й ефективної соціально значущої і містобудівельно-перспективної відбудови має стати процес формування механізмів реалізації таких завдань. За нього мають узятися, об’єднавши свої зусилля, державні інституції (Верховна Рада, Кабінет міністрів, місцеві адміністрації та громади) і фахові самоврядні організації в різних галузях проєктно-будівельної, містобудівної справи (такі як НСАУ та її Архітектурна палата).

Це єдино правильний спосіб адаптації чорнобильського досвіду до потреб нинішнього часу та вирішення проблем відбудови України на соціально прийнятному рівні.

Валентин Дем`янов, голова Рівненського осередку Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України (АП НСАУ)

Джерело публікації

КиївВлада