30-річчя Незалежності, Київ. Післясвяткове
Відшуміли свята. Помпезні, що й казати. 30 років усе ж. Осіли перші емоції, ейфорія стихає. Настає час для спокійного осмислення того, що ми спостерігали, поговорити про очевидні концептуальні, сценарні помилки, смислові прорахунки, неправильно розставлені акценти, організаційні провали. Щоб надалі їх уникати. Поглянути на зворотній бік медалі.
1. Ми почули багато, навіть занадто, пафосних промов, самовихваляння також. Я мимоволі згадав пораду героїні одного фільму, де вона закликала критично ставитися до почутого: “Вимкни звук. Суди людей за їхніми вчинками. Те, що говорять люди, тільки збиває з пантелику”. І дійсно, якщо вимкнути звук, що в сухому залишку? Адже головний герой Незалежності — звичайний житель України. Він уже 30 років терпить цю нездарну владу, що починаючи з Кучми ставала все цинічнішою, дрібнішала, від столиці до маленьких містечок сповідувала принцип — до нас нічого не було, а після нас хоч потоп, — годувала людей обіцянками, а насправді душила їх тарифами, цінами, платила копійки, а собі не відмовляла ні в чому, мала УСЕ, і зараз уся в шоколаді, а інших вчить любити Україну, намагається залізти щоразу до їх кишені, витягнути останні заощадження, не обмежуючи тим часом себе і так званих “менеджерів” державних компаній в космічних зарплатах. І при цьому цей простий українець щодня працює, пре плуга, робить навіть неможливе за цих умов, і йому, а також тим, хто зараз в окопах, ми повинні завдячувати тому, що ми ці роки вистояли й ідемо вперед. І він, пересічний українець, мав би бути центром усіх святкувань, до нього мали би бути звернення можновладців. І ми мали би найперше почути слова покаяння усіх, хто був при владі, перед народом, вибачення, що не виправдали його сподівань у 1991 році, ентузіазму перших років Незалежності. І зробити з цього висновки, розповісти, що конкретно буде зроблено задля того, аби покращити життя простих людей. І цей розрив між гарними словами і реальними діями або, скоріше, бездіяльністю влади, і був найбільшим смисловим дисонансом цих святкувань. Надії він не додав.
2. Формат свят. На Майдані змішано усе — коні і люди, божий дар з яєчнею. І офіціоз, і шоу, і кіно, і військовий парад. Організаторів цікавила мабуть лише телевізійна картинка. Намагалися поєднати непоєднане. Найбільш неорганічним, як на мене, виглядало нагородження прямо на Хрещатику. І чомусь тільки декотрих з великого списку Указу від 23.08.2021. А інші чим не вгодили? І Монатик посеред обраних — це вже перебор. Більшість це не сприйняла. Дружба дружбою, але заслужений артист це з іншої опери. Може він і має свою аудиторію, дай йому Боже і далі рости, але таке звання… При цьому обійшли Ліну Костенко, Аду Роговцеву, Василя Зінкевича, Віталія Білоножка, Павла Зіброва, Фемі Мустафаєва, Ольгу Камінську, Аллу Кудлай і багато інших артистів, спортсменів тощо, що своєю творчістю прославляли Україну всі ці 30 років. Не було їх і на трибунах, на ювілейних концертах, як і інших, що є насправді гордістю України. Зате спостерігалися такі, яким там точно було не місце.
3. Організаційні проколи. Про них написала сьогодні Щоденна всеукраїнська газета “День”(посилання у першому коментарі) в матеріалі “(Не)готовність до свята. Про ложку дьогтю у відзначенні Дня Незалежності у столиці”. У ньому йдеться про те, що місто виявилося катастрофічно неготовим прийняти цю кількість людей, що вийшли святкувати. Парад був призначений лише для телеверсії. Тому про людей, що прийдуть на нього, не подумали зовсім. На Хрещатику не було трибун для перегляду, не було додаткових яток з водою, до туалетів у закладах черги вибудувалися аж зовні. Початку параду чекали годину, а на вулиці +28. Але так пощастило не всім глядачам. У телетрансляції побачила, що на Майдані в тіні сиділи політики+духовенство, а оркестр й ведучі палилися під сонцем. При цьому весь натовп, який стояв не біля сцени, а це переважна кількість глядачів, взагалі не розумів, що відбувається. Інтернету ж нема, екранів з трансляцією з Майдану теж нема.
Коли парад закінчився (так само раптом, як і розпочався, бо жодного звукового супроводу люди не чули – що це за війська, що це за техніка і т.д.), почали спускатися до річкового вокзалу, де мало відбуватися шоу з кораблями. Тут почалося пекло. Жодного тінистого дерева, бетон. Одна ятка з водою, одна з кавою, одне кафе в кручі з пивом. Макдональдс і Компот. І на всі ці точки – натовп, натовписько людей з дітьми. Один екран, який не видно через сонце. Люди повидиралися скрізь, щоб хоч щось побачити. Всіх же покликали на річпорт. От тільки втулитися там було ніде. Теж жодних трибун, на яких люди змогли б розміститися для комфортнішого перегляду. І т.д. і т.п.
Тобто про того самого героя Незалежності, простого українця, ніхто й не подумав. Як і на інших локаціях. На тому ж концерті Андреа Бочеллі, куди пускали лише обраних за запрошеннями.
Так, тут явно недопрацювали. І центральна, і міська влада. Адже усі масові заходи мають свою технологію. І при їх плануванні немає дрібниць. У наш час цим усім займалася міська адміністрація. Для параду, наприклад, влаштовувалися трибуни від Європейської площі до Бессарабки. З окремими підходами, які вказувалися в пропусках, входами і виходами. Йшла трансляція через гучномовці по всій довжині Хрещатика, у будь-якій його точці було чутно усе, що відбувалося (зараз ця система після усіх реконструкцій кудись зникла) тощо. Враховувалося все. Я мав звичку в цей день перед початком урочистостей об‘їхати увесь периметр і сам Хрещатик, перевірити готовність особисто, в разі потреби давав по рації команду щось виправити, і коли піднімався на центральну трибуну разом з керівниками держави, був певен, що все гаразд. Тут така рутинна робота проведена не була, ніхто навіть про таке не думав. Усе увага була зосереджена лише на центральному п‘ятачку.
Але й цього разу люди все пробачать. Немає сумніву. Бо парад сподобався. А інше забудеться. За їх терпимість їм просто треба поставити пам'ятник! Але не випробовувати їх на міцність надалі.
Тож думаймо і не забуваймо завжди про рядового українця — головного героя і надію Незалежності! І хто у кого слуга.
Леонід Косаківський, Київський міський голова, голова Київради, голова міської державної адміністрації в 1993 – 1998 рр.
