вторник, 25 июня 2019 г.

Життя у пострілах гармат

Життя у пострілах гармат

Історія - це не просто підручник, забутий під партою. У посібниках ми можемо побачити лише сухі факти, загальні відомості. Ми забуваємо, що історичні персоналії - справжні люди, що проживали нелегкі життя, проливали кров за свої переконання. Безліч людей взагалі не потрапили на сторінки запилених книжок в бібліотеках. Проте їх історії варті того, щоб їх переказували наступному поколінню.

Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"

“Спочатку ми думали, що це дощ. Гриміло. Небо, важке і темне, наче нависало над містом. Вже потім, коли люди повиходили на двір, стало зрозуміло, що почалась війна”.

Ганна Іванівна Бебих, ветеран другої світової війни, люб'язно погодилася зустрітися. Ця жінка, не зважаючи на свої 93 роки, працює у районній Раді ветеранів, по якій із гордістю провела екскурсію. Ще не знаючи її історії, я захопилась її сильним духом. Причепурившись біля люстерка жінка почала свою розповідь.

Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
 

Я народилася й майже все своє життя прожила в Києві. Після закінчення 9 класів я вважалась грамотною людиною. Жили ми тоді на вулиці Сирецькій, в приватному будинку, який побудував мій батько. Я навчалась у 113 школі, на Куренівці. Коли почалася війна, мені було 17 років.  Посеред ночі з ворожих  літаків на  Київ  раптово полетіли бомби. Ніхто навіть не міг припустити, що таке може статися. Їх було як птахів у небі, особливо багато налетіло на Лук'янівку. Перші бомби, які впали на  наше місто, розгромили багато заводів, підприємств, будинків…  Уже потім, коли люди повибігали надвір, стало зрозуміло, що почалась війна. Люди почали плакати, кричати….. Так було перший час, а потім звикли. Люди звикають до всього. І до голоду, і до злиднів. Ніхто не спав. Літаки прилітали знову і знову. Це тривало 3 місяці, поки вони, німці, брали Київ.  А згодом наше  життя перетворилося на пекло! Вивозили людей до німецьких таборів зі страшною швидкістю. Міг пройти один день, і поряд уже не було близьких друзів, сім'ї, знайомих. Коли німці зайшли у Київ, я чекала на брата, який мав мене забрати з собою до Воронежа. Але  на початку війни брат працював у воєнному відомстві,  якраз перевозив танки і не повернувся. Його було мобілізовано. А ми залишилися в окупації.

Німці прийшли  до Києва як додому, хоча й були непроханими гостями. Одразу в'їжджали в центральні місця, займали квартири, всі магазини були розгромлені. Люди ховалися у підвалах. Ми були ув'язнені у власному місті, позбавлені їжі та майна. Окупанти забрали все, що могли. Люди почали міняти одяг на їжу в селах, тому що треба було виживати.  Поява на центральних вулицях Києва, здавалося, нескінченої моторизованої річки германського воїнства, шокувало киян. Адже радянська пропаганда  мало не до останнього дня  стверджувала, що захват столиці України фашистами неможливо, що "Київ є й буде радянським". 18 вересня після відходу радянських військ в місті воцарилось безвладдя  і почалось повальне розграбування магазинів і складів (насамперед горілчаних), бібліотек і музеїв. Завойовники-німці їхали на великих  вантажних машинах, бронетранспортерах, мотоциклах. Всі високі, вгодовані, з відмінною  виправкою й войовничо-самовпевнені. Кожен крім шмайсера (автомата) чи гвинтівки, був озброєний...сміхом. Але в цьому  сміхові було щось зловісне...

Пам'ятаю, як німці й поліцаї вивозили наших друзів єврейського походження,  прямісінько зі шкільного двору. Ми прийшли їх проводжати, плакали. 27 вересня вже все місто було обклеєне листівками: "Все жиды города Киева и его окрестностей должны явиться в понедельник 29 сентября 1941 года к 8 часам утра на угол Мельниковской и Дохтуровской улиц (возле кладбища). Взять с собой документы, деньги, ценные вещи, а также теплую одежду, белье и пр. Кто из жидов не выполнит этого распоряжения и будет найден в другом месте, будет расстрелян. Кто из граждан проникнет в оставленные жидами квартиры и присвоит себе вещи, будет расстрелян". Підпису під цим наказом, який увійшов в історію, не було. Слід сказати,  що місце збору в наказі було вказано неточно, таких вулиць в місті не було. Автори наказу явно не знали Києва..

29 числа ми почули як стріляють у Бабиному Яру. Ми ховали своїх близьких людей. Це було так страшно - біля ярів стояла черга. Ми розуміли, що це євреї. І що вони мають усі загинути. Їх роздягають, забирають речі й ставлять над яром…. Потім ми побачили, як вони брали живих дітей, виривали з рук матерів і кидали в яму - найбільша стрільба продовжувалася два дні.

Ми чули  й бачили страшенне горе: як розстрілювали, роздягаючи догола, і скидали в ями невинних людей. Були такі випадки, коли поранені виповзали з ям, в яких були поховані тисячі їх побратимів, і їм щастило врятуватися. О 7 ранку 29 вересня 1941 року ми проводжали наших однокласників і мою подругу Майю Шварц. Вони були повністю впевнені в тому, що їх відвезуть або в Америку, або ще кудись.  Їм так сказали. Але коли ми почули кулеметні черги, вже все стало ясно. Їх стріляли наші ж, "західники". Вони були вдягнені в чорне і говорили українською, але не так, як у нас в Києві. І взагалі німці ніколи не ходили по хатах і не вишукували євреїв, це робили наші поліцаї.  Перший час ми плакали і ридали від страху. Я тоді була ще невіруючою. Але молила Бога: "Господи, допоможи, якщо Ти мене врятуєш, я все життя буду Тобі дякувати". І відтоді я визнаю Церкву. Тоді я ще не знала що стала свідком страшної трагедії та геноциду.

Ризикуючи життям, Аня допомагала батькам ховати євреїв від німців і поліцаїв. Але незабаром їй самій треба було шукати укриття – Аню хотіли відправити на примусові роботи до Німеччини. На щастя, вдалося втекти. Разом із підпільниками вона переправилася через Дніпро і вийшла до розташування радянських частин протиповітряної оборони. Аня поповнила їхні ряди. Дійшла до самої Німеччини і в 1945-му повернулася до рідного Києва.

Моя сім'я, разом з майбутнім професором музичної консерваторії та його дружиною переховувалися в Пущі-Водиці, - розповідає мужня маленька жінка, -  Цілу зиму я жила в лісника, допомагала там із хазяйством. Боялася, щоб мене не забрали до Німеччини. Взимку  1942-го люди мені допомогли переїхати на возах через Дніпро. Потім я пішки йшла до Воронежа, щоб знайти брата. Подорож тривала понад 3 місяці, по дорозі зустріла військових і стала проситися в  армію, до них, у  ПВО. Комендант не хотів мене брати, мовляв: ти така маленька, худенька. Але,  мені все-таки вдалося умовити і  я пройшла всю війну. Була поранена, я інвалід 1-шої групи. Страшенно  лякали постійні авіа-нальоти німецької авіації: літаки скидали на нас бомби ледь не щодня, а ми ховалися в траві,  клали її на голову, щоб нас не розстріляли. Ми з боями звільняли Україну та Варшаву. До Києва дістались кров'ю та потом. Всю битву за визволення мого рідного міста я провела за прожектором, що освічував позицію ворога. А ранком  побачила жахливу картину: все поле було всіяне вбитими. Спершу здалося, що вони сплять.  Люди падали, цілували землю, благаючи щоб закінчилась війна. Це був день полегшення. Війна виснажила нашу країну і водночас загартувала характер людей нашого покоління. Але краще нікому не знати війни.

Коли закінчилась війна,  я повернулась до рідного міста, звільненого від окупантів, вступила до музичного училища, 40 років працювала на телебаченні та радіо. Музика має велике значення в історії, вона є духом нашої країни. Озвучувала фільми на кіностудії імені Довженка. Заміж вийшла за військового. За професією я оперна співачка, але коли я народила трьох дітей мені було вже не до співу. Ми прожили тяжке, бідне життя. Моїм дітям довелося тяжко працювати, миючи на вулицях машини. Їсти було мало, країна була зруйнована. Але за 30 років люди відбудували країну, гідно віддаючи свої життя, сили та молоді роки.

Україна зруйнована і зараз. Я найбільше мрію щоб скінчилася сучасна війна. Вона ніколи не принесе нічого хорошого.

Фото: cultprostir.ua

KиевVласть

Івана Самойленко

Теги: киев, война, история, геноцид

понедельник, 24 июня 2019 г.
20:45
С начала июня в Киеве было зафиксировано одиннадцать температурных рекордов
20:26
Жителям Украинки снова не рекомендуют купаться в Днепре и Стугне
20:06
ТРЦ Gulliver дарит 4 билета на все дни фестиваля Atlas Weekend
19:46
Госбюро расследований предотвратило растрату 9 млн гривен на Киевском бронетанковом заводе
19:25
На прошлой неделе в рамках проекта “Врач в вашем доме” обследовались более 1039 киевлян (график обследований)
19:04
В доме № 12 ЖК “Нивки Парк” стартовали продажи квартир, - “Интергал-Буд”
18:44
За неделю в Киеве зарегистрировано более 700 ДТП
18:25
На очередной улице Киева убрали большинство рекламных конструкций (фото)
18:04
До 27 июня в Киеве сохранится чрезвычайная пожарная опасность
17:45
“Киевгорстрой” передал городу сетей на 2 миллиона гривен
17:25
Аэропорт “Киев” (Жуляны) закроют на 10 дней в сентябре этого года
17:07
Карплюк и “Нові обличчя” обустроили набережную в Вишневом
16:46
В Оболонском районе Киева неизвестные в балаклавах подожгли маршрутки и скрылись (видео)
16:27
С начала года в Соломенском районе столицы украдено лифтового оборудования на более чем 1,5 млн гривен
16:04
Столичные власти скрывают, сколько денег зарабатывает бюджет Киева на торговцах в подземных переходах
15:46
Кличко уволил и.о. директора коммунального предприятия “Киевавтодормост”
Календарь событий