Життя – не завжди лиш історія
Юні журналісти інформаційного творчо- агентства “ЮН-ПРЕС” відвідали Національний військово-історичний музей України.
Експозиція музею розпочинається знайденим археологами обладунком скіфського воїна та восковими фігурами видатних особистостей української історії: князь Святослав, Данило Галицький, Богдан Хмельницький та інші.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
На жаль, ми не змогли детально роздивитись усі експонати, представлені в музеї, бо майже одразу піднялися на другий поверх, де була експозиція, присвячена Революції Гідності. Перше, на що звертаєш увагу, це військова форма різних видів збройних сил України, десятки цілих та розірваних “до м'яса” головних уборів, кілька видів стрілецької зброї та дуже багато фотографій людей, що загинули героїчною смертю. Виставка розкриває долю українського воїна, який, не зважаючи ні на що, продовжує героїчно боронити свою країну. Про них сказано дуже багато красивих слів, за якими, одначе, приховано багато суму.
Вся зала завішана жовто-блакитними прапорами. Історії учасників Революції Гідності й події беруть листопада 2013 – лютого 2014 року за душу. Особисто мене вразила історія 17-річного Георгія Торопоська, який, приховуючи свій вік (додавши кілька років), приєднався до палаткового містечка Майдану, брав активну участь у бойових діях, а потім добровольцем пішов на війну в АТО. Залучившись підтримкою своєї матері, хлопець казав, що він ніби загубив власні документи у аварії на кордоні з Кримом, а його авто відібрали російські військові. Таким чином, керуючись патріотизмом та неприязню до росіян, юнак доводив своє повноліття, і все ж таки опинився на сході України.
Наступні стенди були присвячені військовим діям. Не може нікого лишити байдужим історія пілота українського штурмовика Су-25 Владислава Волошина, який влітку 2014 року, виконуючи бойове завдання в зоні АТО, був збитий сепаратистами. Владислав встиг катапультуватись, а приземлившись, не розгубився: він скинув форму, зумів переодягнутися в цивільне й пішов до українських позицій. Хоча солдати противника з собаками шукали його по всьому периметру території, де він приземлився, знайти і викрити відважного льотчика не вдалося. Владислав Волошин 5 днів ховався і потроху йшов до українських постів, час від часу вмикаючи телефон і уточнюючи координати. На п’ятий день, від перевтоми й безперервного руху, тіло Владислава відмовилось йти далі, він просто впав посеред поля. Та офіцеру пощастило, що його знайшли українські бійці й відправили до шпиталю. Після повернення з зони бойових дій Владислава призначали керівником Миколаївського аеропорту. Але витримати в собі тягар війни він не зумів і в 2017 році покінчив із собою.
Відвідувачі експозиції знайомляться з історією заново створеного українського війська, з усіма нюансами його організації на початкових періодах: зовсім ненадійні бронежилети, добровільні батальйони, всюдисуща допомога волонтерів та несправна техніка….
Було показано моменти звільнення Маріуполя. Показано Іловайський котел, із наочними прикладами аморальності та військових злочинів у вигляді привезених із того “безпечного для українських військових проходу” спалених БМП, розтрощених від осколків снарядів дверцят автомобілів, пошматованого кулями прапора. Розказувалося про метод доставки на блок-пости питної води та медикаментів шляхом скидання їх із літаків, використовуючи спеціальні парашути.
Історія визволення Донецького аеропорту та “кіборгів”, які його захищали і не здавалися до останнього, не просто вражає, а змушує схиляти голови перед мужністю українських бійців і офіцерів.
Експозиція музею повністю показує хронологію та основну суть військового конфлікту, що й досі продовжується на території нашої держави: всі його ключові події, доповнені світлинами, речами, матеріалами та особистісними історіями людей.
Передивляючись сталеві каски, залишки бронежилетів, зброю, фотографії тих самих військових і карти бойових дій перших років, мимовільно починаєш задавати собі питання: “А чим я допомагав для перемоги над ворогом?”
Не маючи хорошого спорядження, без особливої підготовки, українська армія спромоглася на великі досягнення: відбиття у ворога Маріуполя та Слов’янська, стримання широкого військового втручання російських сил на Донбас, захоплення Донецька у величезне кільце, звільнення від окупації українських населених пунктів. Нам не вистачило зовсім трохи для перемоги — одного єдиного удару через те, що не було повноцінної підтримки, допомоги, самовіддачі усієї країни! Так, допомагали багато, але й багато хто просто вирішив залишитися непомітним.
Від себе можу сказати, що це справді правдива виставка про АТО. Експозиція показує реальну картину подій на Сході України, розкриває жахіття смерті патріотів, що воюють за наше мирне небо над головою не лише десь там, далеко на Донбасі, а й тут, у Києві. Особисто мене вразив один момент: коли екскурсовод розповідала про тисячі вбитих у Донецьких та Луганських степах наших українських солдат і незчисленні жертви мирного населення, показуючи фото із передової, дві жінки, що з зацікавленим видом ходили і роздивлялися все навкруги, ахнули, почувши її слова, сказавши: “Оце так, невже таке відбувалося у нас в країні?”. У той момент захотілося закричати в увесь голос: “ТАК”, – бо це відбувалося і відбувається зараз; там, на Донбасі, стояли і стоять наші побратими, що проходять через страх і жахіття, захищаючи СВОЮ країну і СВІЙ народ від незрозумілої й несправедливої та навряд чи корисної для будь-якого українця окупації. А найгірше – те, що вони це роблять не моментами, як багато таких, як ті дві жінки сприймають це у своєму житті, а безперервно вже протягом 5 років. Як же було неприємно бачити й розуміти те, що для деяких українців ця війна, що зруйнувала кілька десятків звичних та мирних життів таких же українців є абсолютно далеким та незрозумілим явищем, тим, що не потребує уваги заклопотаної буденністю людини.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
І як добре, що все ж таких людей мало і більшість наших співгромадян знає й пам‘ятає подвиги героїв, цінує їх і створює такі чудові монументи пам‘яті про них.
