З її життя роман можна писати
З її життя можна було б написати найнепередбачуваніший роман. Перешкоди, страх, постріли, неодноразова загроза життю. Це все не одразу можна побачити в очах усміхненої пані Катерини Мельник. Сукні й підбори їй давно замінили камуфляж та чоботи, а замість сумочки жінка носить з собою автомат. Вона мала б оберігати сімейний затишок, а натомість оберігає країну.
Педагогічна освіта передбачувала пані Катерині майбутнє біля дошки з малюками, але шкільна буденність не подобалась молодій жінці з великими амбіціями, тож вона вирішила піти на військову службу. Мабуть, гени далися взнаки. Адже її батько і брат були військовими, і жінці прийшлася робота у військовій частині до душі, тут хоча пані Катерина не ходила на полігони, не брала до рук зброю…
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Та все змінилося в жовтні 2013 року, коли військову частину розформували, і жінці-діловоду запропонували їхати на нове місце служби до Криму. Після довгих вагань Катерина все ж-таки погодилася. Це виважене рішення далося непросто, та й нове місто зустріло Катю сіро й непривітно. Жінка ніяк не могла освоїтися на новому місці, бо тут на неї повісили важкий ярлик “бандерівка”. Зовсім чужа, без підтримки близьких, Катя неочікувано зустрілася віч-на-віч з війною, яка раз і назавжди змінила її життя. Постійні мітинги й незрозумілі заклики активістів збивали з пантелику, а чужі прапори щоразу ятрили серце. Вона навіть не помітила, як враз опинилася в Росії… Без жодного пострілу відомий півострів віддали ворогу, а військову частину лякали розстрілом у разі повернення на Батьківщину. Різні думки не давали спокою, але без сумніву: що б не сталося, вона має повернутися в Україну. Було страшно… Чутки про розстріли на Батьківщині поширювалися, і ніхто не міг бути впевненим у своїй безпеці, бо не знав, що там відбувається.
…За кілька годин військові перейшли кордон і відчули під ногами рідну землю, хоча їх була лише третина: усі інші зрадили присязі й залишилися в Криму. А ще жахливіше, що й ті, хто до останнього залишалися вірними Україні, почувалися забутими. Інші бригади зустрічали з рушниками та подарунками, а від окремої артилерійської бригади відвернулися всі організації, тільки вінницькі волонтери спромоглися допомогти і довезти стомлених військових до Батьківщини козаків - Запоріжжя. Там теж уже пробуджувалися голоси так званої “Запорізької Народної Республіки”, та, на щастя, після приїзду українських військових вони швидко стихли. У цей час на Сході почалася війна…
З перших днів війни більшість знайомих пані Катерини поїхали захищати рідну землю, і вона рвалася допомагати своїм друзям: брала вихідні, лікарняні, відпустки, щоб поїхати до хлопців на передову. Катерина почала їздити на передову туди, де ніколи не бували інші волонтери – занадто небезпечно. Але молоду дівчину з повною машиною продуктів для захисників не лякали звуки ворожої артилерії, і вона навідувалася у найгарячіші точки АТО. Катерина за власні кошти закупляла все необхідне - від харчів до амуніції - й їздила на Схід. Вона почувалася на передовій “у своїй тарілці”, тож навіть Новий рік святкувала на блокпосту.
У 2016 році, закінчивши курси військового психолога, вона вперше поїхала в АТО офіційно, як офіцер відділення по роботі з особовим складом 406 окремої артилерійської бригади. Одразу ніхто відкриватися не хотів: бійці дуже скептично ставилися до слова “психолог”. Але жінка не була б схожою на себе, якби знову не вигадала щось креативне…
Уявіть бригаду, де кілька десятків чоловіків сперечаються за право поліпити вареники. Та справа була не в тому, щоб приготувати цю українську страву. Військовим хотілося спілкуватися з новим членом їхньої бригади. Катерина захопила усіх наших захисників так, що блокпост, мов вулик, метушився до першої години ночі. Кожен чоловік вважав обов’язком допомогти жінці, яка швидко знайшла спільну мову з кожним. Вареників тоді наліпили на ціле військо, але головною метою було не це. У процесі приготування Катя в дружній веселій атмосфері дуже легко відкривала для себе бійців і, таким чином, за кілька годин стала для кожного рідною душею. Вона розуміла, що перш за все повинна бути для захисників другом. Тією людиною, яка б втішила в нелегку годину, якій хотілося б розповісти про свої тривоги. Мельник відклала на другий план слово “психолог” і стала товаришем. Розуміла: багато з військових уперше тримали зброю в руках, уперше стріляли в людину, а це для декого психологічно складно, потрібна підтримка фахівця. Коли душа бійця боліла, Катя, як швидка душевна допомога, вмить заспокоювала людину найефективнішими ліками – розрадою й порадою. Головне – робити це так, щоб чоловік і сам не помітив, що потребував допомоги. А тут, серед бліндажів і напруги, між барикадами і окопами, стан війни відчувається зовсім по-іншому, ніж з м’якого дивана , тут зовсім інші події, ніж на екранах телевізорів, наче дві різні війни. Але вона одна. І вона вбиває кожного дня людей. Так не повинно бути , тож Катя робить усе для того, щоб події на Сході скоріше перетворилися в історію. Хоча і болісну, і криваву, але історію. Жінка оберігає тих, хто захищає нас, вона вважає своїм обов’язком бути там, де вирішується доля рідної землі заради майбутнього України й любої донечки.
Дванадцятирічна Аня – радість і щастя цієї мужньої жінки. Дівчинка важко переносить розлуку з матусею. Коли мама з’являється вдома – це справжнє свято, яке, на жаль, трапляється рідко. Дівчинка постійно надсилає бійцям листи, цукерки, долучає увесь свій клас до волонтерського руху. Так виховують її дідусь із бабусею. “Їм, - каже Катерина, -потрібно пам’ятники зводити”. Катя з братом Романом майже не бувають вдома, а їхні батьки засинають і прокидаються разом з новинами, тому що повністю прийняли вибір своїх дітей захищати Батьківщину. Катя теж важко переживає розлуку з дочкою, тому й прагне, щоб її дитина жила в мирній країні. Катерина Мельник пожертвувала сім’єю, комфортом, мирним тихим життям на іншому кінці країни, бо вважає своїм обов’язком захистити рідну землю. Жінка впевнена: кожна людина – творець маленької України у своєму серці, а всі разом ми – велика сильна нація, майбутнє якої залежить тільки від нас.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Тетяна Удодова, м. Лисичанськ, переможець Міжнародного фестивалю дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах”
