Я намагаюся бороти свої страхи до чогось нового, люблю Київ і його атмосферу
Я народився й виріс у шахтарському місті Горлівка на Донеччині. Але в зв'язку з воєнними діями наша родина з вересня 2014 року переїхала до Києва і я став “внутрішньо переміщеною особою.
В дитинстві, з перших шкільних років, я мріяв стати економістом, хоча мої однолітки навіть слова такого не знали. А я пояснював три, на мою думку, вагомі причини: моїм улюбленим предметом була математика, я обожнював точність і впевненість у своїх рішеннях, любив гроші за їх силу та за те, що вони завжди змушують людей діяти. А ще я в дитинстві дуже захоплювався автомобілями: детально вивчав особливості всіх існуючих моделей машин, мав власну колекцію з міні-копій батьох авто. Це було приємне захоплення, бо вивчати це все я мав змогу і наочно,бо мій батько мав машину, у мого дідуся було кілька машин, роздивляючись які, а особливо їдучи на них (звісно, як пасажир), я отримував невимовну насолоду. Як зараз пам‘ятаю: їдеш, відчуваєш свободу та швидкість, вслухаєшся у звук мотору, згадуєш весь його принцип роботи, дивишся на торпедо і бачиш перед собою витвір мистецтва людського розуму та розвитку. Із всіх машин, як зараз пам’ятаю, особливе місце для мене займали “Ламборгіні” та більш сучасні “Волги”, – на перших у індустріальному місті на Сході України покататися апріорі змоги не було, а от з другими мені особливо пощастило: у мого батька було 2 “ВОЛГИ”, спочатку - 31029, пізніше - 3110. Це було неймовірно! Ці авто мають свою особливу атмосферу!.
Та з початком війни мої погляди різко змінились, я відійшов від зацікавленості автопромом до майже фанатичності від військової справи й особливо військової техніки. Це були події весни-літа 2014 року: суцільний хаос навколо, невизначеність, стрільба, вибухи, над твоєю головою літаки випускають димові та теплові занавіси від ПВО, у вухах – свист від снарядів. У такій обстановці я просто зацікавився тим, що було навколо мене в той момент – військова техніка. Було цікаво дізнаватись про те, з чого стріляють за кілька сот метрів від твого дому, що може зруйнувати твою оселю, що ти маєш змогу бачити над головою, тим самим розвиваючи все більше і більше бажання позбутися цього всього на твоїй Батьківщині, стати військовим і захищати своїх батьків та рідне серцю місце. Я все читав, все слухав, все оцінював те, що відбувалося зі мною і моєю країною того літа. Так почався і вересень, навчання висіло в повітрі і точно не було одним із пріоритетів життя міста, допоки одного дня мій батько не дізнався про кадетський корпус в Києві, куди я, не зважаючи на те, що мені було 11 років, міг вступити. Не довго думаючи, я вирішив: їду до Києва, вбиваючи двох зайців одразу: задовольняю своє велике поривання до військової справи і маю стабільне навчання у мирних умовах в столиці.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Переїзд не був важким ані морально, ані фізично, бо планували, що в кадетському я буду жити 7 днів на тиждень, а мама буде забирати мене додому лише на канікулах, через що і з домівкою не прощались, і речей брали мінімум: невелику дорожню сумку і невеликий рюкзак. Але склалося не так, як гадалося. Приїхавши до Києва й прийшовши в Кадетський писати вступні іспити (а це було вже 11 вересня), ми дізналися, що проживання в ліцеї – не 7 днів на тиждень, як ми думали спочатку, а 5, тобто на вихідні потрібно їхати додому. У цей момент що в мами, що в мене був ступор, бо не зважаючи на мої не зовсім вдалі, на велику неочікуваність, результати вступних іспитів (адже я до цього був круглим відмінником), постала нова велика проблема: вибір між поверненням до окупованої Горлівки та тим, щоби залишитись в Києві без житла, але при тому здійснити свою маленьку мрію – вчитися на військового. Вибрали другий варіант, бо, дякуючи Богу, у великій історії подій і пошуків ми знайшли наших київських родичів і деякий час жили у них. Так я став людиною, наближеною до військової справи.
Хоч це дуже умовно і занадто голосно сказано, адже кадетський дуже далеко нагадує щось справді військове, але мова зараз не про це. З перших кроків перебування у Києві я трохи відійшов від захоплення військовою справою і справді був вражений київським транспортом та його масштабністю, інфраструктурою та організацією. Після невеликого індустріального міста з чотирма маршрутами тролейбуса й трамваю та маршрутками – 3 гілки метро, сотні тролейбусів, автобусів і десятки трамваїв на кожній вулиці були справжнім дивом. Я занурився у вивчення системи роботи метрополітену, його історії, значення для міста, почав детально вивчати історію київського електротранспорту. І просто насолоджувався кожною можливістю побачити і проїхатись на будь-якому міському транспорті, а в 7 класі хотів стати машиністом метро.
Та через деякий час захопленість і плани пов’язати своє життя з комунальним транспортом все далі й далі відходили від моєї голови. А вибір майбутньої професії наближався все ближче і ближче. Хоча мій офіцер-вихователь і казав, що знати ким ти хочеш бути в майбутньому важливо знати якомога раніше, я ніяк не міг визначатись. Я був відмінником, усі шкільні дисципліни, окрім фізики, у мене йшли однаково добре, а особливих захоплень не було. Після 9 класу я, подумавши: “Взагалі було б непогано писати”, вирішив спробувати свої сили в журналістиці, бо, якщо чесно мені набридло втрачати свої здібності у військовій дисципліні та порядках, яких уже було достатньо для мене за 4 роки навчання в кадетському корпусі”. Так я став студентом спеціальності “Видавнича справа та редагування”, Оптико-механічного коледжу КНУ ім. Т. Шевченка. За рік навчання я й досі не визначився зі своїм вибором професії. Не знаю точно, чи я буду і далі навчатись на журналіста, чи вирішу піти на економіста, чи на політолога. Та точно можу сказати, що зараз я - підліток, що вчиться, намагається хоч якось саморозвиватись і любить відкривати щось нове у собі самому, намагатися бороти свої страхи до чогось нового. Я люблю Київ і його атмосферу, хоч і не в спальних районах, приміром Виноградаря чи Борщагівки, хоч свою нотку неповторного враження вони на мене справляють, люблю фотографувати, писати, читати, інколи нічого не робити і дивитися на небо та пташок, що в ньому вільно літають, люблю солодке. Раніше обожнював каву, а зараз повністю відмовився від неї у зв‘язку з її негативним впливом на шкіру обличчя. Особливо люблю київську Татру Т3, яка щодня виходить на трамвайні маршрути, захоплююсь архітектурою Києва та його щирими людьми, люблю слухати музику в жанрах електро, інді, хауз, мені подобається художнє мистецтво, хочу подорожувати, а особливо хочу обов’язково відвідати Киргизію, Таджикистан та Іран з їх неймовірною природою.
А що я ненавиджу? Стандартний набір: брехню, злість, індеферентність до того, що тебе оточує. Хоча особливо хочу виділити конфлікт на Донбасі, проблеми екології, моменти, коли мене перебивають та несправедливість.
