Магія Різдва
Блукаючи нетрями бібліотек, ми можемо дізнатися багато цікавинок про те, як відзначали новорічні свята наші предки. “Тихо. Але в кожній хаті давно кипить робота...”, – тепер це видається казкою. Так ще донедавна розповідали про звичайний січневий ранок напередодні Різдва. Люди ще з давніх віків всією обстановою перетворювали цей день на магічне таїнство.
Першим було добування “нового вогню”. Цим вогнем господиня розпалювала в печі дванадцять дровин, що їх сушила дванадцять днів останнього місяця, потім – заходжувалася готувати дванадцять страв. Тоді число дванадцять теж було особливим: кожен місяць року ушановувався їжею на свят-вечірньому столі чи днем, упродовж якого кремінь і кресало, які використовувались для добування того “нового вогню”, лежали під образами. У час, як господиня поралась в хаті, господар напоював худобу й оглядав усе живе та мертве, що було при дворі. Так у турботах проходить день.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Ближче до заходу сонця починається приготування домашнього вівтаря. Господар вносить “дідуха”, оберемок соломи й сіна. Господиня, в цей таємничий вечір, відганяє злих духів від худоби та родини, затуляє вуста ворогам та й узагалі обвішує хату оберегами, як тільки може. Усе зле й погане з хати вимітається, аби в наступному році сім’ю супроводжувало лише щастя, благополуччя й достаток.
Цього січневого дня не снідають й обходяться без обіду. Тож до вечора всі будуть голодні. Але терплять й крізь вікно уважно дивляться на небо: чи не зійшла та зоря, що сповіщає людей про народження.
Після засвічення до хати першим заходить батько й благословляє родину святим хлібом. Святий Вечір починається. Народ збирається гуртом, члени родини закликають одне одного “до куті”. Так Різдво стало “спільною вечерею всього роду”…
Але Жовтневий переворот негативно вплинув на звичаї нашого народу. Прихід до влади радянських вождів знаменувався тотальним нищенням української культури та забороною віросповідання. За святкування Різдва чи Великодня відверто не карали, але усіляко перешкоджали поширенню. Таким чином, у роки дитинства та юності декількох поколінь українців церква лишалась недосяжною. Різдво існувало лиш у переказах і переспівах, в очікуванні старенькими колядників, які так і не приходили. Діти народжувались, росли й не знали ні про колядки, ні про вертеп.
Радянська хмара атеїзму густо повисла над багатьма областями України. Але й нині існують люди, котрі пам’ятають ті часи “до”. На Кіровоградщині, зокрема.
Мешканка селища Старої Осоти Тетяна Махно ділиться спогадами з дитинства:
“Весь день мати не відходила від плити. Пекла хліб, пиріжки, готувала кутю, ковбаси, варила голубці, узвар, пісну капусту. Увечері й зранку ходили до церкви. На перший день їли тільки пісне, а вже на другий розговлялися: їли й жирне, і смажене. Після того, як засвітиться на небі перша зоря дітей посилали нести вечерю. Глиняну мисочку ставили на ситцеву хустинку, клали туди смаколиків, і ходили по селу, до найрідніших, обмінюватись вечерею. Умови були такі: я даю тобі пиріжок, ти даєш мені пиріжок. Потім всі ходили гуляти, співати, колядувати, славити Ісуса Христа. Мати розповідала, як ще вона в дитинстві ганяла в “чортове колесо”: як озеро вкривалося льодом, туди несли старе колесо й возили на ньому дівчат. Дітей пригощали цукерками, а зранку, після відвідин церкви – всі обіймалися”…
Загальновідомим і поширеним звичаєм Різдва в Україні раніше був і вертеп, лялькова драма. Вертеп можна уявити як похідний будиночок з двома поверхами, де перший – це частина “свята”, другий – “народна”. Різняться вони й мовою (церковнослов’янська/народна), і стійкістю до місцевих умов, історичного періоду, здібностей самого вертепника, але кожному було відомо: лиш поєднання “книжних” елементів з елементами народними створює справжній дух Різдва, який так намагається не втратити сучасне покоління.
Сьогодні ми вже не забуваємо традиції на антресолях. Навпаки. Усе сприяє відновленню того магічного духу Різдва, який було пригнічено за часів СРСР. Яскравим прикладом цього є “Чесний вертеп”, організований у Києві театральною режисеркою Катериною Чепурою. Вертеп грає на вулиці, у транспорті й громадських закладах. На відміну від сільської місцевості мешканці багатоповерхівок не наважуються відчиняти двері незнайомцям, але із задоволенням виходять на двір цілими родинами для святкування Різдва разом із вертепом. Біля дитячого майданчика на озері Радунка в Києві лунають співи “Ой радуйся земле…”, і глядачі збігаються гуртом, аби досхочу посміятися, пригадати вже забуті колядки тощо.
Учасники вертепу – звичайна молодь, яка цінує народні та релігійні традиції, розважається й розважає оточуючих національними традиціями, духом українського Різдва. Актори в костюмах різних регіонів (Поділля, Східного та Західного, Житомирщини, Чернігівщини, Полтавщини) щороку вивчають і підшуковують нові українські колядки. “Якось так склалось: це хто там звідки родом. Або просто де які костюми пощастило подешевше знайти й придбати. Та ми їх лише фактично на вертеп і вдягаємо. А так, то бережемо”,– ділиться “старожил” вертепу Леонід Овчаренко.
Вдячні глядачі підтримують гривнею. Для того, щоб жила коляда, аби звичаї передавалися дітям й були актуальними в майбутньому. “Для таких і живе наш вертеп”, – стверджує ватага й режисерка “Чесного вертепу” Катерина Чепура.
Тож сучасні вертепи докладають багато зусиль, щоб показати наші чудові звичаї завжди будуть актуальними.
Різдвяні свята – магічні. Та магічна таємниця полягає не стільки у давніх казках, як у любові, турботі. Це час, коли припиняються сварки й з’являється віра в диво, сімейне благополуччя та мир. Такі свята надихають людей творити добрі справи й нові звершення в новому літочисленні. Українські звичаї ж для нас – те, що лиш підживлює цей новорічний дух.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Фото Владислав Степаненко
