Любов допомагає вижити на війні
... Увагу привертає жінка в камуфляжі і віночку на голові, що схилилася над дитячою коляскою. Поруч – високий чоловік з бойовими нагородами на грудях. Підходжу, знайомлюся. Це – медсестра батальйону “Київ-12” Тетяна Пузійчук зі своїм чоловіком Андрієм і доньками – 20-річною Катериною і Надією, якій нещодавно виповнився рік.
Тетяна дуже спокійно, хоча досить хаотично, хвилями натовпу спогадів, розповідає незнайомій людині про себе, про військову службу, про свою любов.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
До війни Тетяна працювала лаборантом-криміналістом Київського бюро судово-медичної експертизи. Каже, що просто не мала морального права сидіти вдома, коли в країні почалася війна.
- У складі зведеного загону медиків-волонтерів я вперше приїхала в зону АТО 1-го серпня 2014 го. Разом з моєю колегою Ольгою Омельчук ми надавали допомогу бійцям прямо на передку. Тут побачили, що медиків катастрофічно не вистачає. Повернувшись до Києва, я пішла до військкомату і записалася добровольцем в 12-ий територіальний батальйон “Київ-12”. Перший свій бій я прийняла 30 серпня біля Щастя, під селом Весела Гора. Веселощів було – хоч відбавляй! До сих пір перед очима стоїть мій перший “200-й” – киянин Олег Войтенко, який загинув 22 серпня від осколкового поранення правого передсердя. Через три місяці у нього народилася донечка. Ми з побратимами підтримуємо вдову і малятко, щоб вона з самого дитинства знала, що її батько – герой, що він загинув, захищаючи нашу Батьківщину.
- Що було найважчим на війні?
- Важко, коли втрачаєш своїх. Це дуже важко психологічно. За кожного бійця ми боролися до кінця. Кожен день на війні міг стати останнім днем життя. Але серед усіх обстрілів, вибухів, найбільше мені запам'ятався обстріл села Дмитрівка в ніч з 3 на 4 вересня 2014 року. Ми з Олею прокинулися від страшного гуркоту. Вилітаємо з землянки, а навколо – паніка, крики, біганина, палаючі намети, заклики про допомогу... Ми намагаємося в цьому хаосі витягувати поранених, надаємо їм якусь першу допомогу і відправляємо їх машинами в Новоайдар… Величезне спасибі Новоайдарським медикам, які спрацювали чітко і професійно, звівши втрати до мінімуму! Слава Богу, що в тут ніч ніхто в наметах не ночував. Увечері нам наказали перебратися в бліндажі та окопи. Інакше не вижив би ніхто! Це так страшно! Вранці нас з Олею привезли до військкомату: брудних, закривавлених, чорних від кіптяви. Бажання було тільки два: помитися і спати! І лише після того, як вийшли з душу, ми усвідомили, що втратили всі свої речі, залишилися тільки в тому, що на нас, а воно виявилося абсолютно непридатним для подальшого використання. Але головне, що ми – живі і навіть цілі!
А ще дуже страшно, коли на війні страждають діти! Я сама мати і для мене діти – найбільша цінність! І коли діти голодують, ховаються від бомбардувань – це дуже страшно! Скажу чесно: мене давно не лякають поранені солдати, а ось голодні діти – це розриває серце! Що винесуть вони з цієї війни?
Але для мене найважчим було повернення додому. Це біль і сльози. А ось чи важко мені було на війні як жінці? Скоріше – ні, навіть навпаки. Про жінок на фронті завжди дбають, постійно підтримують і всіляко оберігають, наскільки можна оберігати на війні. Іноді, коли дуже небезпечно, навіть не беруть на виклик. Замість мене за пораненими неодноразово їздили хлопці. Берегли мене.
- А як вони вас називали?
- В основному – Танюшка. Ну, ще іноді сестричка, док... Ви знаєте, я хочу сказати про волонтерів ”, – відходить від теми Тетяна, – У мене велика частина медикаментів була завдяки допомозі волонтерів з Києва. Волонтери надсилали не лише ліки – вони забезпечували всім необхідним. Не всіх з них ми навіть знаємо по імені. Величезне їм спасибі! А ще ми дуже вдячні дітям за їхні малюнки. Після кожної посилки у нас збільшувалася “картинна галерея”. Якби ви знали, скільки тепла і радості несуть в собі ці малюнки! А взагалі, я нічого геройського не робила, я просто виконувала свою роботу, як і всі медики на фронті – витягала з поля бою поранених і робила все, щоб вони залишилися живими, – абсолютно буденним тоном, без найменшого “хизування” розповідає Тетяна – Прикро до сліз було списувати наших бійців за станом здоров'я. Мені запам'ятався один хлопець, який воював в миротворчому батальйоні в Іраку. Він потрапив в санчастину після того, як у нього відмовили нирки. А він все рвався в бій. Довелося його списати. Інакше ми б втратили цю людину. Воюють мужики з високою гіпертонією, з одним легким, є зовсім вже пенсійного віку... Я не знаю, як вони обійшли медкомісію! Хоча, яка там медкомісія в14-му році, та ще й для добровольців! ...
- Але війна – це не тільки кров, бруд, сльози, війна – це ще і любов, – продовжує свою розповідь Таня – Саме так! На війні я зустріла свою любов, свого Андрія. Він розвідник. І я кожну хвилину за нього страшенно переживала, чекала будь звісточки! Ми одружилися в Бахмуті. Просто зайшли, розписалися і вийшли. А потім я дізналася, що ношу під серцем ще одне життя. Але до п'яти місяців вагітності я була на фронті. Звичайно, на бойові вже не рвалася, та й хлопці, і чоловік не пускали – берегли. Мені вже 39 років було, знала, що якщо зараз не виношу цього дитинку, то більше вже ніколи не зможу народити! А так хотілося! Ви знаєте, на фронті найстрашніша фраза: “Рятуємо медика!” Ось і допомагали мені все навколо.
- Таня, а хто вас чекав удома?
- Донечка Катя, їй було 16 років, коли я пішла на війну. А ще – мама, сестра і ... онук. Катерина у мене розумниця. Вона вчиться в медичному коледжі і розуміє, що наша професія спочатку означає: “військовозобов'язаний”. Звичайно, їй було дуже страшно і важко відпускати маму на війну, але вона розуміла, що я все одно не буду сидіти вдома. Так вона і сама не сидить склавши руки. Катюша часто провідує хлопців в госпіталі – за покликом серця.
- А ось зараз ви б повернулися назад на війну?
- Якби було де і з ким залишити мою Надійку – повернулася б. Знаєте, в серпні 14-го року ми зайшли в Луганськ, вже його зачищали. І раптом – божевільний і безглуздий наказ: “Відходимо!” Як? Ви що там, в штабах з глузду з'їхали?! Ми ж практично видавили ворога з міста! Тому я хотіла б повернутися, щоб бачити звільнений, відвойований у загарбників Донбас!
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
А ще я хотіла б повернутися до мирного життя, адже я до сих пір не повернулася з війни! Це і прохання до оточуючих бути до нас терпимими, оскільки себе ми з війни вигнали, а війну з себе не можемо. Адже війна в Україні не закінчилася. Вона зовсім недалеко від нас. І там вбивають, там працюють, і там живуть. І я хочу, щоб мої дочки не бачили війни, – сказала Тетяна Пузійчук.
