Чай із печивом
Свої та чужі
Євген та Ірина Остапенко – майбутні випускники кафедри соціології. Минулого року, після двох років симпатії, вони офіційно уклали шлюб. Їх об’єднувало не стільки фізичне або інше побутове тяжіння одне до одного, скільки спільна пристрасть до науки. Ще з минулого року вони разом вивчають завжди гостру тему, що розбурхує уми багатьох поколінь – тему дискримінації. Вони прочитали багато книг, відвідали чимало вітчизняних і зарубіжних бібліотек і пам’ятних місць, проникли лазером ретроспективного погляду майже у кожну шпарину в історії суспільства. Вони проводили експерименти, аналогічні тим, що були проведені знаменитими вченими-соціологами, аби довести або спростувати їх висновки. Вони доводили, спростовували, укріплювали та розвивали теоретико-прикладну базу дослідження.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Одного прекрасного ранку, коли сонце крадькома лоскотало обличчя молодої сім’ї, до одного з Остапенків прийшла, як їм здалося, геніальна ідея. Дивно, але був помічений факт. Чим більше людина відкривається, тим краще до неї ставлення. Власне, геї, що здійснили камінг-аут, часто сприймаються як менш огидні, ніж приховані геї або бісексуали. Вони справляють враження твердих особистостей, яким вистачило духу чесно заявити усім про своє істинне, як вони вважають, “Я”. Саме так, чесністю, ці товариші ( так звані “голубі”) вимолили собі місце під сонцем, у деяких країнах навіть більш достойне, ніж у нас із вами, звичайних людей. Тепер простіше попасти “під роздачу” за гомофобію, ніж за потурання дивному та неприйнятному багатьом віянню моди. Така сама ситуація і з іншими примхами ситого людства, такими, як мода на недостатню або зайву вагу, легку поведінку як дівчат, так і хлопців, надмірний гедонізм, або навпаки, релігійний фанатизм та забобони.
Також, у зв’язку з розвитком медицини, ми більше не виганяємо із кола спілкування хворих людей, які раніше були б вигнаними через незнання природи й наслідків деяких хвороб та побоювання за власне життя (наприклад, хворих на туберкульоз, СНІД чи “рожисте запалення”…)…. Слово “прокажений”, яке давно вже не означає саму хворобу або хворого, стало синонімом вигнанця у суспільстві, адже почалася ця гілка дискримінації саме з побоювань за інших. А переросла вона у конкретний привід для нескінченних дискусій за круглими столами між чистими та ситими докторськими ковбасами, які, можливо, й не уявляють собі регіони, у яких досі немає води у достатку, регіони, у яких людина запросто може стати їжею для інших людей. Ми допомагаємо своїм, а чужі нехай слідують повчанням Єгора Лєтова: “допоможи собі сам”. Ми рятуємо по одному життю, але що для світу людське життя? Піщинка! Навіть для одного народу, не уявляючи навіть регіонального, та упаси Господи, планетарного масштабу. Але, тим не менш, ми ведемо війни, позбавляючи життів інших, які часом більше потребують того самого життя, ніж ті, хто врятовані сучасними технологіями. Ми руйнуємо глобальний Дім, без кінця облаштовуючи локальні. Ми робимо це для своїх. А чужі – хто?
Раніше, на світанку еволюції, чужими вважалися ті, хто не має кровної спорідненості. Згодом “чужих” почали відрізняти за територіями, а потім, після Великих відкриттів, до цього додалися ще й расові ознаки. Але що було не так із нами, зі слов’янами? Чужі для нас були такими самими білими, такими же зовнішньо своїми.. Ми звикли до штучної нерівності, що насаджується так званими “альфа-особистостями”, найсильнішими та найнахабнішими. Вони формують образ “своїх”. Ми звикли змінювати уявлення про чужих часто, та, не дивлячись на бурхливий розківт гуманізму та загальної емансипації, схильність до дискримінації нікуди не поділася.
- Слухай, Іро, - перервав міркування за чашкою чаю Женя, - але ж навіть у середовищі, де усі рівні, рано чи пізно з’являться свої “чужі”.
- Звичайно, еволюція надмірно потурбувалася про інстинкт самозбереження. І саме йому зобов’язана та біда, яку ми вивчаємо.
- А що, якщо взяти АБСОЛЮТНО РІВНИХ між собою людей та помістити їх в умови, щоб виростити в кожного злість на кожного, а потім… А потім, у їхню “тусовку” включити абсолютно незнайому їм людину?
- До того ж, створити умови повної деанонімізації кожного з них?
- Чудова думка! Але навіщо нам витрачати зайві ресурси на утримання цих людей в експериментальних умовах, та ще й на насадження серед них “потрібних” ідей може знадобитися немало часу. Я маю кращу ідею.
Знайомство з героями
- Добрий день, ви також за оголошенням? - спитала руда жінка років тридцяти, - Олена, 28 років. Освіта: вища. Має дитину. Працює менеджером з продажів у журналі. Оголошення знайшла на сайті Феміністки.ком
- Так, а ви також? - здивовано поцікавився двадцятирічний студент Максим, який полюбляє гуляти, пити. Його питання було скоріше не питанням, а здивуванням, змішаним із радістю. Він знайшов оголошення на сайті Чайлдфрі.орг
Поряд жваво базікали дві дівчино-жінки, здавалося, вони давні знайомі. До системи звукозапису дійшли тільки уривки їх фраз:
- Реально?
- Да ладно!
- Нічого собі!
Потім ці дві дами довго стояли, обнявшись.
Ірина, 30 років. Дизайнер інтер’єру. Двоє дітей, чоловік. Знайшла оголошення на сайті Яжемама.орг
Марина, 30 років. Графічний дизайнер. Оголошення знайшла на сайті Лесбійки.орг
Поряд курив люльку представник темношкірої раси. Він був одягнений у вишиванку та джинси.
Олег, 32 роки. Журналіст, український націоналіст. Ветеран АТО. На оголошення потрапив з сайту Героїневмирають.орг
Він жваво сперечався про політику із товаришем, чий рюкзак прикрашала георгіївська стрічка. Мабуть, обидва мали вищу освіту, з чого випливає те, що вони ще досі не побилися.
Велемир, 35 років. Російський націоналіст. Неоязичник. Проживає у Криму та має два громадянства. В Україну приїжджає до родичів. Знайшов оголошення на сайті Русскиймир.орг
Поряд пила якийсь коктейль симпатична дівчина модельної зовнішності. Тільки зростом вона занадто вийшла. Владлєн(а), нетрадиційна жінка, 23 роки. Була чоловіком ще два роки тому.
Працює… Ким же вона працює? Припустимо, моделлю. Така собі слов’янська Ханна Габі Оділь. Зустрічається зі звичайним хлопцем. На оголошення потрапила з сайту Красатамода.ком
Іван(на), нетрадиційний чоловік. Ну, майже. Останньої, вирішальної, операції вона уникла. Був жінкою. Живе з чоловіком та виховує дитину. Працює копірайтером-фрілансером. На оголошення потрапив з сайту Сеокопірайтинг.ком
У кожному з їхніх оголошень стояв час початку о п ’я т і й годині вечора.
Чай з печивом
- Отже, нагадайте мені, навіщо ми тут зібралися, - загадковим голосом почав зустріч Євген Остапенко.
Зустріч відбувалася у напівтемній кімнаті з великим столом, з усіх сторін обставленим стільцями.
- Для участі в семінарі, присвяченому поняттю дискримінації? - уточнив(ла) Іван(на).
- Для участі у тренінгу особистого зростання? - спитала Марина.
- Для участі в обговоренні впливу політичної ситуації, що склалася у країні, на відносини у суспільстві? - спитали хором Олег та Велемир.
Ще було висказано близько десятка припущень абсолютно різних мастей. Але їх потік перервав ведучий Євген.
- Так, ви усі маєте рацію. Частково. Сьогодні ми проведемо деяку гру. Кожен з вас, по колу, за чашкою чаю з’їдає по одному печиву. У кожному печиві – номер. Ви кажете цей номер мені. Номер може нести удачу, а може – навпаки. Все залежить від того, чи схильна до вас удача. Сьогоднішній експеримент покаже, кого з вас любить випадок. Ми й насправді будемо вивчати відносини, але відносини непрості. Відносини із самою пані Фортуною!
Приглушене світло та аромат трав, що димилися у кутку, зробили свою справу. Група піддослідних занурилась у легкий транс, їхні очі горіли зеленим світлом та усі вони прагнули продовження бенкету. Перше коло обійшлося без жертв. Печива були порожніми. На другому колі перший номер із печива дістає Максим.
- Номер три, - оголошує він.
Раптом усі підстрибнули від музики, що почала грати. На стіні навпроти стола почали з’являтися з коханням три родини тарганів. До стіни присунуте ліжко, вікно відсутнє. Меблі, окрім ліжка, також відсутні. Ось зайшла до кімнати, якщо її можна назвати кімнатою, вагітна кішка.
- МАААААААУ, - прокотилося луною по кімнаті.
- МААААААААААУУУУУУУ, - і так ще разів п’ять.
Вона вляглася на ліжко й почала народжувати. Усе ліжко було в крові та кошенятах. Але він, головний герой, був щасливим. Кішка нарешті народила.
Шипіння екрану, білий шум.
І знову картинка. Залітає до кімнати велетенський чоловік, знімає ремінь та лупцює хлопчика з усієї, що в нього була, дурі.
- Ти якого фіга не простежив за тим, що ця мразота накоїла? Через цю тварюку ти будеш спати на підлозі! На підлозі, до речі, пробігло ще біля трьох десятків різних комах.
- Ти обов’язково втопиш їх ПРЯМО ЗАРАЗ!!!!
- Але тату, це ж діти нашої Мусі!
- Проститутка твоя Муся! Якщо ти не викинеш її з вікна прямо зараз, я викину тебе, а потім матиму твій теплий труп!
- Муся ж к і ш к а !!!!!!!!
- А ти гадав, що проститутки бувають тільки людьми? Наприклад, з твоєю, як ти її називаєш, кішкою, я сплю вже другий рік поспіль за тарілку “віскаса” в день. Найсправжнісінька вона проститутка! Спала зі мною, а народила від якогось КОТА! Викинь її з вікна, або сам улетиш до чортової матері!
Хлопчик стиснув кішку в руках. Чоловік видрав її з його рук та викинув у вікно. Дев’ятого. Поверху. Кішка впала та залишила по собі кривавий слід та спогади.
- Іди. Топи. Кошенят.
- Можна залишити хоча б одного? Його будуть звати Мусиком.
- НІ!!! ТОПИ КОШЕНЯТ, АБО Я ВТОПЛЮ ТЕБЕ! Краще я втоплю тебе, їй-богу. Ти мені життя зіпсував, а не кошенята. Ну що ж, сьогодні ти жити залишишся. Якщо втопиш кошенят. Почувся звук води, що набиралася до тазику та жалібний писк кошенят.
Хвилина. Тиша. В тазу лишилися ті, хто ще нагадував про те, що в цьому будинку жила кішка. В кінці вони полетіли вслід за матір’ю. У вікно.
- Ну що, малий. Сьогодні житимеш. Але ось невдача – Муся моя випадково випала у вікно та померла.. Кішок вдома більш не буде, щоб ситуація не повторювалася. Будеш замість неї, або будеш спати на вулиці.
Білий шум. Новий кадр. Ніч. Хлопчик лежить під ковдрою та намагається заснути. Але не може, тому що до кімнати зайшов той самий чоловік. Він знову розстібає ремінь, але цього разу вже не збирається бити хлопчика. Чорний екран, чутно лише здавлені спітнілою долонею дитячі стогони та фрази “кішенька моя”, “Мусенька моя”. На цьому відеоряд перервався.
І знову почався. На екрані хлопець б’є вагітну жінку. Це – звичайна бійка у черзі.
- Ну й що, що ти вагітна? Ми усі тут стоїмо, - впирається хлопець. Уся черга благає його заспокоїтися, але дарма. Він вчепився в мадам і кинув її на підлогу, як мішок зі сміттям. Переступив і пішов до потрібного кабінету. Звичайна довідка з ЖЕКу. Але в житті цієї жінки ця довідка стала роковою.
На цьому відео скінчилося та пішов запис голосу.
“Так, я ненавиджу дітей. Не самих дітей, а те, що хтось їх може відібрати. Цю проблему потрібно попереджувати та знищувати надмірно нахабних матусь та татусів”.
Після цього відео натовп кинув з кожного по хижому погляду на номер три. Максим був готовий зірватися з місця, але люди його не випустили. Товариш із георгіївською стрічкою пересів поближче до нього та помінявся місцем з Іриною.
Наступною була Олена.
- Номер тринадцять.
І знову згасло світло. І знову запрацював проектор. До уваги глядачів була звичайна кімната, чиста та охайна. На ліжку з шовковою постільною білизною займалася коханням родина.. ..ні, не тарганів і не котів. Звичайних людей. Але до чого до них Олена? А ось до чого. Вона зайшла у квартиру, відкривши її своїм ключем. З нею була маленька дівчинка.
- Милий, я вдома! - радісно крикнула Олена.
Ніхто їй нічого не відповів. Вона попросила доньку піти попити молока на кухні, а сама пішла до спальні. Миттю, зі швидкістю звуку, вхопила донечку й поїхала до матері. Подала на розлучення.
Наступний кадр. Олена в числі феміністок, що протестують. Завіса.
Натовп косився то на Максима, то на Олену. Й навпаки. Потім, коли війни на поглядах стихли, пішли кадри про решту. Усі були в готовій консистенції. Кожен зіштовхнувся обличчям до обличчя з тим, що ненавидів. Кожен шукав того, з ким та проти кого об’єднуватися. Стояла жахливо гучна суперечка, літало шмаття волосся, але бійка не була загальною. Вона була розділена на багато бійок. В процесі стало відомо, що Максим, той самий номер три – брат колись зданої до дитбудинку зразкової матері, Ірини. Іван та Владлєна, з’ясувалося, мали стосунки з однією людиною. За мірою подальшої детальнішої деанонімізації, кожен з них ставав лояльнішим один до одного та переглянув свій категоричний світогляд, як раптом…
Номер нуль
- Вибачте, я часом не запізнився?, - спитав новенький на ім’я Олександр.
- Та що ви, ми тут вже годину сидимо. Лише годину, - відповів Іван.
- О-па, наступна жертва під’їхала, - іронізувала Марина.
Олександр, який не розумів буквально нічого, сідає за стіл. Кожного кола йому трапляються пусті печива. Чимдалі дивнішим стає для нього кожне коло. Все більше поглядів зупиняються на ньому, на незвіданому, покритому тінню загадковості, найзвичайнішому з них усіх, чоловікові. Натовп почав здогадуватися за Олександра, ким він був та хто він є. Сам Олександр вже зрозумів, що він тут – зайвий. Кожного кола його намагалися впевнити у тому, що він – латентний темношкірий транссексуальний гей-націоналіст із роздвоєнням особистості, при якому він то український, то російський націоналіст. До того ж, йому приписали ненависть до жінок та дітей.
Олександр не говорив нічого, це було в умовах на участь у грі. Шкода, але він не взяв з собою документів. Смартфон та інші гаджети було сказано здати до спеціальної камери перед заходом. Він не міг довести, що не є тим, ким його вже вважав натовп, не міг донести правду. В кінці кінців, Олександр дістає номер із печива. І це був номер 0.
І знову цей проектор. І знову кіно. Кіно, що підтвердило найстрашніші здогадки натовпу. А в кінці – заява про те, що він проніс із собою бомбу.
Натовп, в ажіотажі, негайно накинувся на чоловіка. Вони роздягнули його, перевірили всюди. Так, і там також. Один із чоловіків ударив Олександра ножом в живіт. Звідти витікло кілька літрів прозорого гелю, в якому бовталася записка: “Це була помилка. Бомби в нього немає. Ви програли та вбили невинну людину”.
При вході, Олександру сказали надягнути під одяг спеціальний костюм, так зване штучне друге тіло. Якби б не воно, чоловіка би вбили насправді. Адже він не зміг би довести розлюченому натовпу те, що його оббрехали.
Печиво із номерами було розраховано лише на решту гостей. Було неважливо, який номер витягне той чи інший. Відео було змонтоване з фільмів за мотивами результатів особистих бесід з героями та бесід з їхнім оточенням. Сюжети вмикали незалежно від номера, все залежало лише від того, хто його витягнув. І тільки номер нуль не був пов'язаний з реальною історією. Він був лише кадрами з фільму якогось невідомого режисера. І тільки номер нуль та пусті печива не мали у складі наркотичної речовини.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Післямова
І все-таки, неважливо, який ти насправді. Імідж – штука доволі оманлива, але липка до жаху. Будь ти хоч золотою людиною, якщо попадеш у поле загальної ненависті, тут же станеш її об’єктом. Ті люди, що знають сильні та слабкі сторони один одного, втягуються у взаємозалежність. Невидиму залежність. Залежність іншого рівня. Вони відчувають на собі важелі впливу, й від цього їм спокійніше. А одвічний страх перед невідомістю зазвичай народжує апріорі негативне ставлення до скритних людей. Й наостанок: у кожному колективі будуть свої “чужі”. Це норма. Головне – не допустити криміналу.
