Я тобі, ти мені: чому Київ та Україна опинилися в такій складній ситуації

“Я знаю, що нічого не знаю”, – казав Сократ. Вживаються й інші варіанти його думки: “Чим більше я знаю, тим більше я розумію, що нічого не знаю”, і “Я знаю тільки те, що нічого не знаю, але інші не знають і цього”. Але суть — та сама.

Тоді як зараз з’явився цілий прошарок людей, які апріорі вважають, що знають усе. І роздають усім оцінки, настанови, вимагають посад і мандатів. І вони їх часто таки отримують, беруться за роботу, в якій нічого не розуміють. А наслідки їхнього фіаско відчуваємо всі ми на собі, бо насправді вони нічого й не вміють. Король то голий.

Я стикнувся з цим ще в 1994 році, після виборів Київради. Практично усі депутати бачили заступником голови Київради лише себе. Багато з них з так званого “демократичного табору” ходили до мене в кабінет за посадами. Неважливо якими, аби її мати. Готові були на будь-яку.

Мої аргументи про професійність геть не сприймалися. Ясна річ, що всім їм відмовив, бо мені було потрібно, щоб вони перли плуга, роботи було багато й проблем вистачало, а не займали просто кабінет. Я віддав перевагу фахівцям.

Але мені ці хлопці цього не подарували. І переворот на Хрещатику в 1996 році стався не без їх активної участі, після якого вони усі отримали від Олександра Омельченка омріяні посади.

Почалася пора політичних призначенців, політичних хабарів (ти мені, я тобі) як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні.

Може в цьому і є одна з причин того, в якому стані ми тепер опинилися? Погралися в “молоді команди”, “нові-старі обличчя”, може вже досить? Комусь й працювати, зрештою, треба.

Люди чекають на результат.

Читайте: Парковка у дворі київської мерії, як приклад передвиборчого популізму

Источник публикации 

Леонід Косаківський, Київський міський голова, голова Київради, голова міської державної адміністрації в 1993 – 1998 рр.