Марина Бурмака: “Якщо не знаєш, як вчинити, роби так, як наказує тобі твоя совість”
Друга частина інтерв’ю з Головою Громадської ради при КМДА Мариною Бурмакою вийшла по-різдвяному зворушливою. Ми спілкувалися, здебільшого, на особисті теми – про родину, життєві цінності і курйози. Першу частину інтерв’ю читайте ТУТ:
Професійні секрети не лежать у площині статі
KV: Прекрасної статі у нашому політикумі не так уже й багато. А Ви – яскрава молода жінка, ефективний керівник і активний громадський діяч. Чи є у Вас якісь секрети успіху?
Марина Бурмака: Професійні секрети навряд чи лежать у площині статі. Але моя сім’я виховала в мені сильний характер і важливі якості, що дозволяють впевнено йти по життю.
Перше – це висока працездатність з користю для людей. У нашій сім’ї всі завжди були зайняті якоюсь корисною працею − від 90-річної прабабусі до нас, маленьких дітей. Життя усіх предків мого роду було присвячено служінню людям. Наш тато нам говорив: “Людина, яка лягає спати у 9 годин вечора, нічого в житті не досягне”.
Мій день починається у 4 години ранку, я спішу жити і спішу робити хороші справи. У мене практично немає вільного часу, щоб я просто відпочивала і нічим не була зайнята. Автор відомої книги “Генії і аутсайдери” доводить, що бути геніальним може кожен. Просто треба дуже-дуже багато працювати.
Друга якість − це цілеспрямованість та наполегливість. Я поїхала з дому у 17 років і відтоді відповідаю за своє життя тільки сама. А в Київ вперше приїхала після інституту, і головним моїм багатством був диплом економіста. Вийшла з 612-го поїзда “Полтава-Київ”, купила газету “Авізо”, карточку і з телефона-автомата на вокзалі почала дзвонити, шукати роботу.
Так от, наполегливість і дала можливість упевнено йти вперед, отримати ще 2 освіти, захистити дві дисертації – з соціології і політології. За всі 17 років життя у Києві я й не пам’ятаю, щоб працювала лише на одній роботі – зазвичай, на двох чи трьох. А зараз я працюю і спілкуюся з найдивовижнішими людьми нашого часу! І коли минулого року першого Президента України Л.М. Кравчука запитали про найяскравіше враження від 2012 року, він сказав, що це “знайомство і робота з Мариною Бурмакою”.
Третє − це совість і порядність. У наш час великих спокус людям дуже складно зберегти ці якості. Однак, на мою думку, у будь-якій ситуації можна залишатися чесною і порядною людиною. Мені з дитинства розставили дуже чіткі “червоні прапорці”: що таке добре, і що таке погано. Тому для мене важливо жити і діяти у злагоді з самою собою, а це значить – з прадавніми правилами моїх предків про правду і гідність. У нас казали, якщо не знаєш, як вчинити, роби так, як велить тобі твоя совість. Так і живу.
KV: Я б назвав ще однією Вашою рисою - патріотизм. Ви згодні?
Марина Бурмака: Любити свою країну і своє місто – це для мене так же природно, як жити. Я навіть не уявляю, що може бути інакше. У нашому домі жовто-блакитний прапор України з’явився ще за чотири роки до проголошення незалежності України.
Тоді в суспільстві уже почали відбуватися, скажімо так, незалежницькі процеси, були серйозні конфлікти у прибалтійських республіках щодо виходу з СРСР, починалася війна у Карабасі, вперше відкрито заговорили про голодомор 1932-1933 рр.
Ми з братиком удвох поїхали на Сорочинський ярмарок. Батьки дали нам гроші, щоб ми купили у школу різні дрібниці: зошити, пенали, кеди, ну і на морозиво. А ми все те добро виміняли в якоїсь циганки на жовто-блакитний прапор. Приїхали додому горді і щасливі. Мама була в шоці, і нам би добре влетіло, але тато нас захистив. Сказав, що діти зробили правильний вибір і він виховав достойних людей.
“Люди прекрасні, земля, мов казка…”
KV: Хоча Ви сказали, що у Вас немає вільного часу, але чи маєте якесь хобі, якісь інтереси, окрім роботи?
Марина Бурмака: Ой, я люблю людей, вони мене дивують і захоплюють. Збираю дивовижні історії про своїх цікавих і неординарних земляків. Я про це можу говорити годинами. Наприклад, про полтавця Юрія Кондратюка − геніального інженера, одного з піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів; його теоретичні розробки були використані у програмі першого польоту американського космічного корабля “Аполлон” на Місяць у 1969 р. На знак великої поваги і вдячності до нашого земляка американські астронавти назвали один з кратерів Місяця іменем Кондратюка. А між тим, він півжиття мусив носити чуже ім’я, і мав дуже складну долю.
Про Івана Котляревського, якого ми знаємо як основоположника української літературної мови. А він був учасником таємних товариств, їздив на перемовини з Наполеоном, щоб французькі війська йшли на Росію через українські землі і допомогли нашим людям позбутися російського гніту, який був особливо жорстоким після того, як центральна Україна підтримала Мазепу.
Про полтавчанку Варвару Прозоровську, дружину легендарного полководця Олександра Суворова, яка, за твердженням сучасників, була справжнім генералісимусом у їхній сім’ї. До речі, Суворов неймовірно любив свою доньку, хотів їй дати хороше виховання подалі від розпутної північної столиці, і для цієї справи вибрав місто Полтаву.
А Ви знаєте, кому Пушкін присвятив один зі своїх найвідоміших віршів “Я помню чудное мгновенье...”? Полтавчанці Анні Полторацькій, у заміжжі – Керн, доньці предводителя Лубенського дворянства. З Пушкіном вони зустрілися у маєтку її тітоньки, у Тригорському. Анна пережила поета на 42 роки. Говорять, що коли її везли до місця поховання, труна зустрілася з пам’ятником Пушкіну, який везли в Москву до Тверських воріт.
І таких історій я Вам можу розповідати безкінечно. У моїй родині також є просто фантастичні історії про моїх предків, але то вже при іншій зустрічі. “Люди прекрасні, земля, мов казка…”, - писав мій улюблений поет Василь Симоненко.
KV: Ви так трепетно говорите про свою сім’ю…
Марина Бурмака: У нас була велика матріархальна родина, всі гуртувалися навколо прабабусі Насті – без їхнього слова нічого не робилося. У війні вони втратили чоловіка, загинув при форсуванні Дніпра під час визволення Києва. Її троє дітей, хоч і виросли, обзавелися сім’ями − та жили дворами поруч, господарство і кухня були спільними. Ви уявляєте, коли вся сім’я, душ 15, сходиться вечерять? А коли всі разом виходять на грядки – це ж сила! Такої мудрої, світлої і доброї людини, як наша прабабуся, на всьому білому світі не має. Проте, коли була війна, і німецькі танки їхали вулицею, руйнували хати, бабуся Настя в рішучості самі вийшли проти танка з вилами. Він зупинився, кілька хвилин постояв, розвернувся, й об’їхав нашу хату.
Мій Ангел бабусенька Поля. Її любов і зараз мене оберігає
У нас в роду, по татовій лінії - в основному, сини й невістки. З дівчаток - тільки моя бабуся Поля і я. Бабуся працювала на тракторі у колгоспі, після війни її поставили перед вибором: або їхати на Донбас, або лишатися вдома, але на тракторі. Вона у нас була заслуженою передовичкою, її фото - на всіх дошках пошани, постійно у газетах. У бабусі було багато медалей, по вечорах вона нам з братиком розповідала багато цікавих історій, як вони жили в окупацію, як тяжко працювалось людям після війни. Нас учили жити у повазі до людської праці і гідності.
Я б сказала, що в устрої життя переважало звичаєве право. У фразі: “Ти ж дівчинка” вміщалася вся багатовікова мудрість народу щодо важливості ролі Жінки у Всесвіті, чітка і зрозуміла модель поведінки, спосіб життя і мислення.
Взагалі, середовище, у якому ми з братиком виросли, − дивовижне. Нас виховували Ангели, але по-справжньому ми це зрозуміли тільки, коли вони пішли на небо. Це був абсолютно гармонійний спосіб життя у великій любові до оточуючого світу – до живої природи, людей, до своєї країни. Так що любов до людей – це найбільш комфортний мій стан.
KV: Це, напевно, найбільше відповідає православним традиціям.
Марина Бурмака: Коли мова заходить про віру наших людей, я згадую прекрасне оповідання Льва Толстого про місіонерів, які припливли на віддалений острів навертати у християнську віру місцевих жителів. Навчили, як треба правильно молитися “Отче наш…”, показали, як складати пальці для хресного знамення, читали їм про Адама і Єву, про Мойсея і т.п. Через певний час місіонери сіли на корабель і попливли додому. Одначе, вночі вони з подивом побачили, як до них по воді наближаються якісь вогники. Зупинили корабель, дивляться, а ті вогники – то старці з острова, біжать з факелами по воді. Підняли їх на корабель, а вони й говорять: “Ви знаєте, ми такі нерозумні, поки Ви нас учили “Отче наш…”, ми пам’ятали, а як ви поїхали – то ми й забули. Як же ми тепер без правильної молитви будемо?”.
Коли вже в незалежність до нас у село прислали Отця Івана, десь із західних областей – доброзичливого і смішливого, − його люди гарно прийняли і полюбили. Батюшка зі своїм кадилом гармонійно вписався у сільське середовище. Коли, наприклад, у якоїсь молодиці його застигав чоловік, і батюшка, піднявши рясу, тікав додому через буряки − люди співчували не чоловіку, а саме батюшці. А на свята, коли, скажімо так, при особливо гарному настрої, отець Іван вилазив на дзвіницю і грав там на гармонії – то люди з розумінням до цього ставилися, ніхто його за це не засуджував.
У моїй родині є багато фантастичних історій про моїх предків
Я ж народилося у тих місцях, що й Микола Гоголь. Там все спокійно вживається - і світле, і потойбічне, там чарівниця Солоха – майже в кожному дворі. У нас, взагалі, говорять, що після того, як Полтавщина, здебільшого, підтримала Мазепу, то Петро Перший цього не міг вибачити нашому люду. Тоді він наказав зібрати відьом по всьому Московському царстві, і заселити ними центральну Україну. Тож відомі Вам оповідки, про які пише Гоголь – то все не випадкові фантазії.
Я виросла у великій любові до оточуючого світу - до живої природи, до людей, до своєї країни
Мене хрестили у тій же церкві в Сорочинцях, що і Гоголя, правда робили це потайки, бо в ті часи такі речі були суворо заборонені. Та церква – дивовижна, вона збудована соратником Мазепи Данилом Апостолом. Наші люди кажуть, що у фундаменті церкви якраз і заховані легендарні мазепинські скарби.
До речі, Ви знаєте, що рідний племінник Гоголя, теж Микола, свого часу оженився на внучці Пушкіна, з’єднавши у родстві два великих імені? Ця подружня пара проживала і похована у Полтаві. Там і зараз проживають їхні нащадки.
З людьми, які творять добро, можуть статися найнесподіваніші чудеса
KV: Ви дуже тепло кілька разів згадали про свого брата. Чим він зараз займається?
Марина Бурмака: Він науковець, достатньо успішний, живе у Харкові, займається дослідженням космосу, кандидат фізико-математичних наук. Він менший мене на 5 років.
Але у мене багато двоюрідних братів, серед них мені і довелося виростати. Розбишакуваті хлопці − дуже суворе конкурентне середовище для зростання. Ну от як Ви вважаєте, хто був німцем, коли грали у війнушку? Отож. Я думала, коли виросту, стану червоним командиром, на коні і з шаблюкою. І не тому, що це красиво, а тому, що зможу сама себе захищати. Доводилося ні в чому не відставати, і я, пам’ятаю, навіть поспорила з хлопцями на 10 радянських рублів, що мене, у винятковому порядку, приймуть у суворовське училище. Але такі мрії були до певного часу.
Мені не було ще й п’яти років, коли тато навчив мене читати, і відтоді я це заняття полюбила на все життя. А в нас не те, що наші хлопці не читали – ніхто з дітей на всій вулиці цього не вмів. І от, пам’ятається, вийшла я за двір, сіла на лавочку, розгорнула газету, і почала вголос читати. Ніколи, мабуть, не забуду, як хлопці у мовчазному ступорі поставали навколо, і тихесенько-тихесенько слухали − аж не дихали. Десь тоді й почало з’являтися розуміння, що на світі існують речі, посильніше шаблюки і коня.
KV: А якусь Різдвяну історію можете нам розповісти?
Марина Бурмака: У нас у родині часто згадували про мою прабабусю по маминій лінії, яка була знахаркою, добре зналася на лікарських травах, заговорах. Вона завжди допомагала людям, і часто чомусь говорила: “Я допоможу людині зараз, а в скрутну хвилину Бог допоможе моїй дитині”. І коли з початком війни прийшли німці, її сина забрали у полон.
Вели, як він розповідав, тисячі поранених, голодних полонених лісовою дорогою – з усіх сторін конвой, та ще й з собаками. А він ішов всередині шеренги. І от, як у мареві він бачить перед собою на землі білу хлібину, наче щойно з печі. За всіма законами фізики такого просто не могло бути: спереду пройшли тисячі людей, і її б або забрали, або затоптали. Не вірячи своїм очам, він нагнувся, підняв ту хлібину, і заховав під одяг. Що то було, він до кінця життя так і не зміг пояснити, але завдяки цьому хлібчику він з товаришами і вижив. Так що з людьми, які творять добро, можуть статися найнесподіваніші чудеса.
KV: Що б Ви побажали читачам нашого сайту і всім киянам у Новому році?
Марина Бурмака: Щоб рік, який минає, лишився у нашій пам’яті періодом, коли ми не опускали руки і демонстрували людську гідність. Щоб у 2014-му орієнтиром для нас були шляхетність, високі етичні і професійні цінності. Щоб непохитною була віра киян у власні сили, а любов близьких і рідних людей додавала натхнення! Київ − найкраще місто, у ньому живуть дивовижні люди, і так буде завжди…
Спілкувалась Валерія Самаркіна
Першу частину інтерв’ю читайте ТУТ: Марина Бурмака: “Після засідань Громадської ради мені дзвонили директора департаментів КМДА з погрозами”
