Майдан. Спогади.
Чотири роки тому, 21 листопада 2013 року, Київ та інші міста України охопила хвиля масових демонстрацій, розпочалася боротьба проти свавілля влади, боротьба за незалежність, під час якої загинуло близько тисячі людей.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Вивчаючи історію, я завжди замислювалася над тим, що думали і відчували люди, які були учасниками тих чи інших легендарних подій. Пізніше я зрозуміла, що сама є такою людиною. Моє покоління зростало у країні, що виборола незалежність лише нещодавно, політичний устрій якої досі формується. Я стала свідком двох революцій. Ще зовсім маленькою- Помаранчевої у 2004 (мені тоді було лише 4 роки) та Революції Гідності. Добре це чи погано, але більшість дітей у країнах першого світу мають можливість не замислюватись над політичною ситуацією.
В нашій країні політика, як би це не звучало - невід'ємна частина дитинства. Ми чуємо різні твердження та думки про неї з вуст батьків, бабусь і дідусів, вихователів, з балачок телевізора, ввімкненого в кімнаті, де ми граємось. Коли почався Євромайдан, - він став частиною мого життя і частиною моєї ранньої юності. Серед усіх емоцій, які переповнювали моє дитяче серце, я найбільше виділяю три. Перша емоція - образа. Тоді я не мала багато знань з політології, але розуміла, що система влади прогнила, що чиновники й можновладці діють виключно у власних інтересах. Я розуміла, що народ потерпав від цього. Чому вони відмовлялися підписувати угоду про асоціацією з ЄС, відрізаючи всі шляхи, якими Україна могла вийти на новий економічний рівень? Для того, щоб відчувати обурення за своїх людей і свою країну, не потрібно знати тонкощі політичних наук, сучасної економічної ситуації. Для цього не обов’язково бути дорослим.
На той момент моя мама отримала роботу за кордоном, і я тимчасово навчалася в Ірландії. Це підливало бензину у вогонь: відчуття, що наші рідні та наш народ потребують допомоги, а ми не можемо нічого з цим вдіяти. Безпорадність. Наш ранок розпочинався з новин. Громадське телебачення вело телемарафон, за яким ми стежили. Ні смачний сніданок, ні тепла кава не могли заглушити те почуття обурення, яке виникало після почутої інформації з телеекрану. Моя сім'я завжди цікавилася політикою, втім такого, щоб усі разом дивились новини, бувало вкрай рідко.
Як не дивно, до подій на Євромайдані мене практично не цікавила ця галузь, а після всього, що відбулося в Києві, я вирішила пов'язати із цим життя, почала вивчати журналістику, історію та політику. Ми з мамою брали участь у зборах української діаспори під посольством України в Ірландії. Вночі 24 листопада 2013 року ми побачили в новинах Громадського телебачення як понад 1000 бійців спецпідрозділу "Беркут" розпочали штурм Євромайдану на Європейській площі в Києві з застосуванням сльозогінного газу. Тоді я вперше відчула страх. Все до цієї події було начебто на словах. Застосування збройної сили з боку влади було неочікуваним. Воно зіштовхнуло нас із реальністю. Мені було страшно, що накази однієї людини або впливової групи могли завдати стільки болю, що в той час як я сиділа в теплій, захищеній кімнаті, мої рідні в Києві були в небезпеці. Люди, відстоюючи гідність країни, ночували на холоді в постійному страху нападів.
Моя мама взяла на роботі відпустку і ми приїхали в Київ. Зустріч з рідним містом була хвилюючою. Революція відчувалася просто в повітрі, ще коли літак тільки-но сів на злітно-посадкову смугу. Скрізь напруга, як в електричних дротах. Були дні, коли я мусила лишатися вдома, бо йти на Майдан було небезпечно. В ніч на 30 листопада ми не відходили від телевізора й були шоковані, побачивши як близько четвертої години ранку Європейську площу оточили озброєні бійці "Беркуту"та силою витіснили людей, застосовуючи вибухові пакети. Вони били людей кийками, давили ногами. Серед мітингувальників було багато поранених, але людей не вдалося залякати. Вони залишились відстоювати свою гідність. Люди в наметових містечках жили своїм життям. Це було місто посеред столиці, що символізувало зміни, побудову нового суспільства. Його будувала молодь, серед яких були студенти КНУ Шевченка та НауКМА, журналісти, представники влади й артисти, і просто прогресивні люди. Тут всі були рівні. І саме тут я відчула третє сильне почуття - єдність.
Це був мій перший досвід участі в такому людському механізмі. Коли водночас задіяно багато людей - це стає справжньою рушійною силою. Коли всі плакали, я плакала із ними, коли співали, то співала і я. Всі стояли дуже близько, немов зливаючись в один організм. Люди думали схожі думки, відчували спільні емоції, співчуваючи один одному. Можливо тому Майдан і залишився стояти: це був енергетичний полюс. Ми з мамою допомагали волонтерам: розливали теплий чай та роздавали їжу мітингувальникам. І хоча це така невеличка справа, я пам'ятаю як вкладала в неї всю душу, всі сили, бо страшенно співчувала, одночасно пишаючись тими, хто не йшов у ту ніч додому. Люди мерзли, проте холодно не було. Їх гріла віра в майбутнє. Дещо дитяча, наївна, але в той же час сильна віра. Ми святкували 2014 Новий рік на Євромайдані. Мені здавалося, що я святкую у великому колі сім'ї. Той Новий рік нам стільки обіцяв! Коли почали лічити секунди до його початку, я закрила очі і загадала бажання - свободу всім цим людям та моїй країні!
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
