За покликом серця
Вони, не вагаючись, стали на захист Батьківщини.
У День добровольця в Київському Палаці дітей та юнацтва відбулася цікава та емоційна медіазустріч із людьми, чий феномен громадянина, патріота й людини важко переоцінити.
14 березня 2014 року перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Як тільки на Сході України почалися військові дії, патріоти почали записуватися в добровольчі батальйони – добробати. У воєнному конфлікті на сході нашої країни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Переважна більшість із них перетворилася на військові частини силових структур.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Цього дня до юних журналістів завітали люди, які на власних плечах винесли страшні будні війни. І не просто – винесли, а зуміли не зламатися й допомагати людям, власним прикладом і власним життям. “Невидимі воїни” – так часто називали добровольців. Вони першими стали на захист рідної землі, але довгий час на карті бойових дій їх ніби не існувало.
Вихованці й педагоги Інформаційно-творчого агентства “ЮН-ПРЕС” відкрили захід на емоційній хвилі. Вони щойно повернулися з Міністерства оборони України, де в меморіалі “Зала пам’яті” відбувся щоденний ранковий церемоніал вшанування захисників України, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії на сході України й у миротворчих місіях за кордоном. Кожний удар дзвона – одне ім'я загиблого й один салютний постріл.
Меморіальний комплекс “Зала пам’яті” відкрито 14 жовтня 2018 р. на території Міністерства оборони України на вшанування пам’яті військовослужбовців, які загинули за свободу, незалежність і територіальну цілісність України, світовий мир та порядок. Залу спеціально розташовано таким чином, щоб не тільки військовослужбовці, а й пересічні громадяни могли зайти о цій годині на територію меморіалу та віддати шану своїм захисникам. Щоденний поминальний ритуал здійснюється ударами ДЗВОНУ ПАМ’ЯТІ на церемоніальному майданчику із СТЕЛОЮ, в якій вмонтовано уламки снарядів. Дзвін пам’яті виготовлено на пожертви небайдужих громадян. В середині Зали пам’яті, на спеціальних подіумах розміщено КНИГИ ПАМ’ЯТІ з іменами загиблих. Структура Книг побудована за принципом календаря: один розворот — один день, де згадуються всі загиблі в цей день за всі роки. Щоранку відкривається нова сторінка календаря й зачитуються імена тих, хто загинув у цей день. Є дні найбільших утрат. Серед них ― 29 серпня ― загинуло 223 воїна, більшість з-під Іловайська. Але є 17 днів за усі ці довгі роки, коли Дзвін мовчить, що означає дні без утрат. Хочеться побажати, аби таких днів ставало все більше… 14 березня 2021 р., Дзвін пам’яті пролунав один раз. У 2014 р. внаслідок збройної агресії РФ загинув старший солдат Гудзовський Марк Сергійович.
“Вічна пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну!” — цими словами завершується щоденне повідомлення диктора Зали пам’яті на території Міністерства оборони України. Дякуємо за її існування. Щоденні дзвони і постріли влучають у саме серце й не дають забути, що ВІЙНА ПРОДОВЖУЄТЬСЯ…
Для юних журналістів усе побачене й почуте було неочікуваним, як холодний душ: церемонія, інтерв’ю з добровольцями, фотографування на пам’ять. Такі зустрічі для молоді потрібні…
А в Палаці на всіх чекав телеміст юних журналістів столиці та школярів і педагогів з різних регіонів України (зокрема Луганської та Донецької областей). Онлайн-учасники мали змогу висловити свої думки й задати питання іншим.
Душею зустрічі стали історії з власного життя в умовах війни добровольців: командира роти кіборгів, українського актора й режисера Андрія ШАРАСКІНА, Анатолія ФАТЄЄВА, сапера, який, отримавши тяжке поранення, не втратив жагу до життя; військового капелана Басі ВОЛОДАРСЬКОЇ та активісток ГО “Жіночий ветеранський рух” ветеранки батальйону ім. Кульчицького Ляни КРОМБЕТ, офіцера Національної гвардії України Христини БОЙЧУК,
Цікавою та пізнавальною видалася розмова з актором, режисером фільму “Кіборги” та екшн-серіалу “Доброволець” Ахтемом СЕІТАБЛАЄВИМ. В інтерв’ю юнпресівцям режисер розказав про своє розуміння цьогорічної теми Міжнародного фестивалю “Прес-весна на Дніпрових схилах” ― “МедіаКОД моєї країни, світу”.
Український актор, режисер і командир роти кіборгів з позивним “Богема”, Андрій Шараскін за участь у захисті Донецького аеропорту, окрім народного звання "кіборга" і бойових нагород, серед яких – орден "За мужність" ІІІ ступеня, отримав ще й іменну зброю від Секретаря РНБО Олександра Турчинова. До війни він ставив вистави у рідному Тернополі, Львові та Франківську, створив власну театральну студію, знімався в кіносеріалах, був власником рекламної компанії та "Національного бюро креативу". Далі були Майдан і фронт. У червні 2015 року командир бойової роти ДУК “Правий сектор” “Богема” зрозумів, що про це треба писати. Він разом з однодумцями почав писати сценарій про сучасну історію України, яка твориться на їхніх очах. Їхні записи й думки лягли в основу фільму Ахтема Сеітаблаєва “Кіборги”, в якому Андрій разом зі своїми бойовими побратимами не лише були консультантами фільму, а й зіграли в ньому одну з головних ролей – народного депутата. Нині Андрій Шараскін – народний депутат Верховної Ради України від фракції “Голос”.
Анатолій Фатєєв пішов воювати добровольцем у 51-й рік. Служив сапером у одних із найгарячіших точок – Авдіївці та Мар'їнці . Підірвавшись на міні, він втратив обидві ноги, але не втратив запалу до життя. В госпіталі, де повертали до життя пораненого бійця, швидко звикли: там де Анатолій, там завжди жарти, сміх і гарний настрій. Незважаючи ні на що, попри біль і страшне поранення – втрату обох ніг, Анатолій не скиглив і не скаржився, а навпаки, сам підтримував інших поранених. А зараз він сам підтримує поранених бійців у військовому шпиталі, їздить на скутері, піднімається на Говерлу і, навіть готується стрибати з парашутом. А ще – займається громадською діяльністю.
19-річна Ляна Кромбет до війни працювала у контакт-центрі “Ощадбанку”. На війну пішла прямо з Майдану. Старший стрілець батальйону імені Героя України генерала Сергія Кульчицького. “Що смерть близько, вперше в житті я відчула у лютому 2014-го. Щойно вийшла з Будинку профспілок, як він почав горіти. Повз мене носили поранених, бачила, як із вікон вистрибували люди. Це було своєрідне бойове хрещення. А далі — війна”, – розповідає дівчина. Однак, щоб узяти зброю до рук, мусила постійно доводити, що може захищати країну нарівні з чоловіками: “Я сказала їм, що це мій конституційний обов’язок — захищати свою державу. Що маю тризуб на грудях і мені буде щеміти, якщо далі сидітиму вдома під час війни”, — згадує військова.
Майже 600 військових капеланів пройшли АТО й ООС і зараз де особливо потрібна допомога – на фронті. Капелани є особливими служителями, бо мають на війні під час обстрілів, кровопролиття, страху, зневіри бути поруч із тими, хто боронить наші життя, підтримувати їхній дух, захищати під час страхіть війни людські чесноти. Військовий капелан духовного управління УЄЦ Бася Володарська розповіла, що стало поштовхом до того, що вона, лікар і професійний фотограф, пішла на війну й зброєю обрала слово. Жінка-капелан – це жінка-священник на фронті. Служити таким чином можливо лише в протестантських церквах і то не в усіх конфесіях. Тому жінки, які бажають присвятити себе цій справі, об’єдналися в організацію “Духовне управління вільних церков”, якою керує старший військовий капелан Любов Володарська (на фронте її називають Бася, так як записано в свідоцтві про народження). Бася розповідала, що за час війни вони обїздили всю прифронтову лінію, неодноразово були й на “нулі”: “На фронті дуже багато жінок. Їм легше відкритися капелану-жінці, ніж чоловікові. Намагаємося підтримувати контакти після завершення місії. Мені дуже часто телефонують і жінки, й чоловіки-військові. Бійці, повернувшись з АТО, вже ніколи не будуть такими, як раніше. Війна дуже багато змінює в людині, якщо не повністю людину.
Ніжній і тендітній жінці, офіцеру Національної гвардії України Христині Бойчук, вдалося виграти грант на 100 тисяч грн. на реалізацію свого авторського, менторського проєкту #ТІЩОЗМОГЛИ. У планах амбітної Христини Бойчук вже є ідеї щодо розвитку соціального проєкту для молодих сімей офіцерів-гвардійців. Він, поділилася дівчина, про взаємовідносини, дозвілля та побудову щасливих та перспективних сімей. Христинав запевняє, що головне – подолати бар’єр стереотипу, коли хтось має виключно готувати їжу на кухні, а хтось – захищати Україну.
Український актор і режисер, заслужений артист АР Крим, ведучий військово-патріотичного ток-шоу “Хоробрі серця” на телеканалі 1+1 Ахтем Сеітаблаєв, серед фільмографії якого художній фільм за сценарієм Наталії Ворожбит “Кіборги. Герої не вмирають” про оборону Донецького аеропорту під час війни на Донбасі та український екшн мінісеріал режисера “Доброволець” про добровольців АТО, які повернулися з фронту й намагаються адаптуватися до мирного життя, розповів про зйомки фільмів, про життя окупованого Криму: “50 відсотків нашого народу загинуло під час депортації: переважно це діти, люди старшого віку і жінки. За тою самою радянською статистикою 90 відсотків кримськотатарських чоловіків, доросліших 16 років у той час були на фронті, у складі Червоної армії. Поки чоловіків не було вдома, радянська влада знищувала їхні родини”, – каже актор, - “Я часто зустрічаюся зі студентами, і в мене є такий експеримент. Я пропоную молодим людям сказати свою першу емоцію, коли ті чують слово “сарай”. Зазвичай, дев’ять з десяти кажуть: “якась незрозуміла будівля у дворі, де тримають якісь інструменти”. А потім кажу, що з мови моєї мами це перекладається як “палац”. А якщо я скажу слово “хохол”? Більшість скаже: “Так нас називають москалі, коли хочуть принизити”. А потім дуже дивуються, коли я кажу, що з мови моєї мами “хохол” перекладається як “син неба”. Кому потрібно було змінювати сенси цих слів? Відповідь не просто очевидна, вона волає про себе”. Востаннє Ахтем був у Криму в лютому 2014 року. Бачив окупацію півострова на власні очі: “Добре пам’ятаю це відчуття безпорадності, страху за своїх рідних, злості від нерозуміння, що і як можна зробити, але впевненості, що щось робити необхідно. Не вперше за короткий час кримських татар позбавили можливості мирно жити на своїй землі. Та вони вже мають досвід повернення додому і вірять, що це лише справа часу і зусиль”.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Директор Київського Палацу дітей та юнацтва Оксана ДОБРОВОЛЬСЬКА привітала учасників заходу і подарувала на згадку оригінальні сувеніри.
З емоцій почали, емоціями завершили: не можливо було втримати емоції під час перегляду відеотрейлерів і тизерів до фільмів, присвячених добровольцям, а також фільмів, а також один із 5 фільмів циклу про жінок, які загинули на війні.
Пам'ять загиблих добровольців вшанували хвилиною мовчання.
ТАКИХ ЗУСТРІЧЕЙ БАГАТО НЕ БУВАЄ!
