Урбаністична безвихідь чи нові можливості для західного краю Києва
Святошино завжди було таким собі міським “пансионатом”. Ніколи не забуду власне перше враження про район, коли я вперше сюди потрапила (ще наприкінці 80-х років минулого століття). Тоді сосни тут були просто велетенськими і їх було безліч. Навіть частини району звались “просіками”, і тиша стояла за сучасними мірками просто неймовірна. Тут на Святошино традиційно були сконцентровані дитячі заклади, лікарні, пансіонати, будинки для літніх людей. Ще тоді переїзд сюди для багатьох був бажаним прихистком від метушні центру. Для мене, власне, також. Остаточно ми з сім'єю перебрались на Біличі на початку двохтисячних. Тоді це все ще здавалось досить тихим місцем.
Проте сьогодні район виглядає зовсім інакше. Його затисло і велике місто, що шалено розростається, і приміські райони. Які, начебто ще не Київ (навіть за новим Генпланом), та всі їх мешканці працюють, розважаються, купують, навчаються та лікуються саме тут. Бо там елементарно нема де. І все це із-за міста тисне на наші святошинські дороги, інфраструктуру, транспортні розв'язки нашого “крайнього” району. Від тихого Святошино уже майже нічого не залишилось. Відкриття нових станцій метро – Житомирська, Академмістечко – мало створити додаткові зручності для мешканців району. Проте реально сьогодні транспортним рішенням для району це не стало, бо у більшості цими станціями користуються не святошинці, а жителі передмістя. Їх сюди щоранку привозять сотні маршруток, інфраструктура ж для яких не організована тут зовсім.
Місто (читай – керівництво міста) досі офіційно не готове не визнати реального розширення його меж. Бо не береться розвивати інфраструктуру передмістя, віддаючи це на відкуп місцевих громад. А страждають в першу чергу самі кияни – мешканці таких районів, як мій.
Мої Біличі вже кілька років як не тихий і спокійний райончик. Зовсім. Безлад біля метро, особливо Житомирська та Академмістечко став просто неймовірним. Там утворились і розростаються просто якість неконтрольовані нетрі з кіосків, баулів, знесених ринків, маршруток, покинутих машин та затиснутих між всім цим сотень тисяч людей. Самі станції метро також вже не витримують пасажирського навантаження.
Ще гірша ситуація з корками на дорогах. Проспект Перемоги – основна артерія (як і всі дублюючі) настільки завантажений майже цілодобово, що аби доїхати на роботу на дев'яту чи вчасно довезти дітей в школу, доводиться виїжджати ледь не о сьомій ранку. Нескладно помітити, що останні пару років основні ранішні корки з центру перемістились саме на спальні райони. Це лише підтверджує гіпотезу про корінь нинішньої проблематики.
Який же вихід для святошинців та мешканців інших “крайніх” районів за цих умов? Адже розростання міста не спинити.
Міська влада має припинити ховати голову в пісок за формулюваннями “приміська агломерація”, та не лише вкотре пообіцяти будівництво нової кільцевої, а набратись сміливості на реальне розширення меж Києва в рамках нового Генерального плану розвитку столиці. Безумовно, це викличе непростий “діалог” з приміськими “елітами”, та думаючи про киян, важливо не забувати, що вони мешкають не лише на печерських пагорбах.
Ірина Міхальова, експерт з розвитку міського середовища
