четверг, 22 октября 2020 г.
Сповідь “професійного” громадського активіста

Сповідь “професійного” громадського активіста

Олександр Дядюк

голова правління ГО “Кияни об’єднуємось”

24 січня 2015 року був на громадських слуханнях по забудові на Жмаченка 28 і був дуже прикро шокований діями деяких колег “активістів”. Те що відбулось, підштовхнуло мене, на цьому прикладі, викласти свої погляди щодо сутності різних, в тому числі і спірних аспектів громадської діяльності, як їх розумію я і як її розуміють деякі інші “активісти”.

Два різновиди, два зовсім різних психотипи активістів

Я, Дядюк Олександр, як голова ГО “Кияни об’єднуємось” і як юрист-правозахисник давно займаюсь боротьбою із різними сумнівними корупційними аферами, що творяться в Києві, в тому числі і у забудовній сфері.

Я прийняв участь у багатьох антизабудовних акціях - і як юрист і як просто активіст. І забори валив не раз і забудови зупиняв (і буду це робити і надалі), але мені ніколи навіть на думку не спадало – заборонити чи будь яким іншим способом обмежити право і можливість висловити свою точку зору іншій стороні.

І тим паче, я ніколи не вважав, що я маю право нав’язувати свою точку зору і свою “правду” іншим. Я маю право агітувати за неї, але маю поважати і право на свою точку зору інших.

Колись, цю сутність демократії дуже добре виразив Черчіль (хоча в основі визначення ще Вольтера), який сказав – “я ненавиджу ваші погляди, але я готовий віддати своє життя за те, щоб ви могли їх вільно висловлювати”.

З чого ж почалась мою участь у слуханнях? Попри те, що я не сказав жодного слова за забудову і не агітував за неї, я був проклятий і обізваний зрадником, виключно за те, що закликав, що не треба зривати збори і треба дати можливість висказатись всім присутнім, як тим що “проти” забудови, як і тим що “за” – і нехай вирішить більшість мешканців прилеглих до забудови будинків.

В дискусії, разом зі мною була проклята і демократія. Демократія зло – бо вона дає можливість виражати не лише єдино правильну у всесвіті точку зору (активіста) – але і інші точки зору - ті що відрізняються від єдино правильної, а значить неправильні. При демократії більшість може віддати перевагу іншій точці зору (відмінній від єдино правильної і дозволеної), тому демократія – страшне і недопустиме зло.

Я прийшов до парадоксального висновку, що значній частині активістів і здається навіть більшій, абсолютно чужа демократія, і саме цей різновид “активістів” показав себе на слуханнях у всій красі.

Забудовник “Дісбуд” досить безграмотно (напевно нема досвіду) організував ці збори, проте він не допустив того, що я боявся найбільше – не приїхали автобуси професійних бабусь “ЗА”. Ми знаємо, що в свій час, коли громадські слухання були обов’язкові, в Києві існували цілі бригади (і існують по цей час), “учасників громадських слухань” -  рєзвих бабусь, яких автобусами, цілими колонами, возили з одних слухань на інші і де вони дружним “одобрямс” “підтримували” будь яку забудову. Слава богу, цього не відбулось. Навпаки, щоб унеможливити сторонній вплив, організатори слухань посадили мешканців будинків, прилеглих до забудови (реєстрували по паспортам) в одній половині залу (в незалежності від того за чи проти забудови), а інших, так званих “гостей”, в іншій половині.

Члени ініціативних груп “проти”, зрозумівши, що немає гарантій, що більшість місцевих підтримає саме їх, пішли на відвертий зрив зборів. Спочатку була заява, що у половині залу де сидять “місцеві”, насправді забудовник насадив “чужих”, на що їм було запропоновано – піти і перевірити хоч усіх. Частина “ініціативних” почала перевіряти, але зрозумівши, що там сидять дійсно місцеві (підтверджувалось паспортами), “ініціативні” кинули цю скушну справу і почали просто зривати збори. Були спровоковані сварки і навіть бійки, головне – любою ціною зірвати збори.

Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook 

Голосування все ж вдалось провести. Більшість присутніх (і саме місцевих мешканців) проголосували “за”, але активісти все одно не визнають ніякого рішення, окрім того, яке потрібно їм. Як я уже зазначав, за мої заклики – вислухати всіх і дати можливість самим місцевим мешканцям вирішити свою долю – і хай буде так, як вирішить більшість, я був звинувачений у всіх мислимих і немислимих гріхах і підданий анафемі. Тобто, активістів не цікавила воля громади і їм не потрібно було щоб люди прийняли те рішення, яке подобається людям. “Активістам” необхідно було, щоб було – лише те, що хотілось їм (бажання інших їх не цікавило).

В політику, як і громадську діяльність ідуть люди із завищеною потребою самореалізації, завищеною потребою виразу власного “Я”, реалізації цього “Я”, своїх поглядів і точок зору. Це не критика – це норма, це природній стан. Але у деяких, як і в політиці, так і у громадській діяльності, це “Я” переходить будь які розумні межі і перетворюється у “ЕГО” - у світі є лише “Я” і лише моя єдино правильна точка зору.

Всі точки зору відмінні від моєї – є неправильні і не мають права на існування, а ті хто їх підтримується – враги, прєдатєлі і зладєї. Немає жодного значення, що хочуть інші (якщо їх бажання не збігаються з моїм), адже в цьому разі їх погляди неправильні, а тому, в будь якому випадку, має бути лише так – ЯК ХОЧУ Я.

Але є і інший підхід. Я як юрист і як громадський діяч ніколи не нав’язую ані своїм клієнтам ані будь кому іншому лише свою точку зору. І я поважаю і визнаю вибір інших, тим паче – вибір більшості, навіть якщо він мені не подобається.

Наприклад, на останніх виборах у Верховну раду, я балотувався по 214-му округу Києва, де моїм основним конкурентом був В.Чумак, який врешті решт і переміг і є наразі депутатом. Я до цих пір абсолютно впевнений, що я був би кращим депутатом – постійно був би з людьми, вирішував би їх питання та і над законодавством краще працював би, але більшість людей (виборців) вирішила інакше – вони проголосували за Чумака. І хоча мені цей вибір більшості не подобається – я його поважаю і я його визнаю. І вважаю, що В. Чумак – є законним депутатом ВР, в тому числі і моїм, бо я живу на його окрузі, де більшість проголосувала за нього.

Саме тому, я виділяю дві абсолютно різні категорії “громадських активістів”:

А). Ті що допомагають людям реалізувати власну волю і бажання цих людей, тобто ті - для кого люди – мета. При цьому, такі активісти поважають волю і думку інших і готові узгоджувати свої бажання і наміри, з бажаннями і намірами інших;

Б). Ті що служать виключно власному “ЕГО” і реалізують своє “Я”. При цьому чого хочуть інші люди – “активіста” не цікавить. Навіть якщо більшість людей хоче іншого, чим “активіст”, має бути лише так, як хоче “активіст”. Тобто, для цієї категорії “активістів”, люди не мета, а виключно засіб, інструмент, для реалізації власних ідей і поглядів.

При цьому я зовсім не беру до уваги ту категорію “активістів”, які банально заробляють на вимаганні у забудовника бабла (є і такі), я говорю про ту категорію, яка діє безкорисно, будучи фанатично впевненою у своїй виключній правоті і своїй монополії на істину. Їх взагалі не цікавлять прагнення і бажання інших, їх девіз – “у світі є лише дві точки зору, моя, і – неправильна. Тому має бути лише так, “як хочу я”.

При цьому, ця категорія “активістів” ніколи не визнає і не прийме волю і бажання інших – лише “Я” і лише так – як хочу “Я”.

Громада і громадськість — це не одне і теж

Свято вірячи у свою виключну правоту, активісти категорії “Б” напевно навіть несвідомо ототожнюють себе із громадою. Насправді громада і громадськість – це не одне  і те ж.

Громада (в даному випадку Києва) – це ми, всі мешканці Києва, кияни, а громадськість – це соціально активна частина киян, члени різних громадських організацій, рухів та ініціатив, тобто – це якраз ті кого називають “громадські активісти”. Більшість пересічних громадян, якщо і включається у громадську діяльність, то лише тимчасово, якщо виникає питання, що стосується їх безпосередніх інтересів. Наприклад, якщо розпочинається забудова безпосередньо біля їх будинку, але після того як проблема стає неактуальною – одразу полишають будь яку громадську активність.

Тих, хто приймає участь у громадській діяльності постійно і “широко” - в різних проблемах, так би мовити “професійних активістів” насправді дуже мало, на весь Київ якщо і набереться чоловік 200-300 (постійно активних), то це дуже добре, і практично ми всі один одного знаємо (мене просто уміляють ті, хто заявляє, що у нього в організації 1000, а то й 10000 тисяч членів – член – це ще не громадський активіст).

Проте, не дивлячись на невелику кількість,  ця громадськість виконує надзвичайно важливу функцію щуки, що не дає “карасю влади” дрімати: привертає увагу громади до різного роду сумнівних оборудок і беззаконь влади, чинить громадський тиск на владу, “щоб не зажиралась” і не узурпувала владу. Саме тому, громадськість – є рушійний елемент демократії, одна з її базових гарантій.

Проте, не дивлячись на архіважливу функцію громадськості (і я це пишу абсолютно серйозно), її не треба ототожнювати з громадою і підміняти ці поняття, адже воля громади (більшості громадян) і громадськості може не співпадати.

Наприклад, на останніх виборах, громадськість досить критично віднеслась до Кличка і його блоку. Мало хто з представників громадськості (ну кого я опитував) за них голосував, але громада – більше всього киян підтримали саме Кличка і кандидатів від його партії. Таким чином, точка зору, бажання і воля громади та громадськості можуть не співпадати і навіть бути кардинально протилежними. Проте – пріоритет, “силу закону” все ж має воля громади, бо громада – це і є народ, а не громадськість (при всій повазі).

Попри це, багато “активістів” не червоніючи ототожнюють свої особисті бажання і точку зору з волею громади і постійно і кругом рвуть на собі тєльняжки – “Ми громада, хочемо того-то і того-то, вимагаємо те-то і те-то….”. У мене, в цих випадках виникає лише одне питання – а тебе громада уповноважувала “ізрєкать” від її імені?

Поясню. Коли мене, як юриста, наймають клієнти, вони у нотаріуса оформляють відповідну довіреність, якою надають мені право представляти їх інтереси і отримавши цю довіреність, я отримую право діяти і говорити від їх імені.

У політиці так саме – громадяни, голосуючи за певного кандидата чи партію, своїми голосами видають йому довіреність на право представляти їх інтереси (в межах встановлених Конституцією і законами України) і говорити від їх імені. Тобто, “депутатський мандат” - це аналог довіреності на представництво інтересів.

Лише в тоталітарних режимах (типу Північної Кореї) за “любимого вождя” голосує більшість, в демократичних країнах дуже рідко якийсь кандидат отримує більшість голосів, тому діє принцип – мандат (довіреність на представництво) отримує той, хто отримав більше всіх голосів. Інші визнають і поважають волю більшої частини. В незалежності подобається їм цей вибір чи ні.

Тому, лише депутат Чумак має право говорити – “громада Дніпровського району вимагає..”, бо він отримав найбільшу кількість голосів виборців Дніпровського району, а громадський активіст Дядюк такого права не має. Так саме як лише депутат Київради Велімовський, обраний по Комсомольському масиву у Дніпровському районі має право говорити – “громада Комсомольського масиву хоче того-то і того-то …”. Він таке право має, бо отримав “довіреність” від мешканців масиву. А от Дядюк чи будь хто інший - ні. В незалежності від того, що особисто Дядюку Велімовський не дуже подобається. Якщо вам не подобається Велімовський, на наступних виборах оберіть когось іншого, і тоді інший матиме право говорити: “ми громада Комсомольського масиву”, а поки що – лише Велімовський.

Тому, якщо хтось із вас бачив мене на якихось зборах то ви ніколи не почуєте, щоб Дядюк щось штовхав там типу, “ми громада” вважаємо так-то і так-то. Бо Дядюку совість не дозволяє займатись самозванством, Дядюк може лише говорити так: я Дядюк вважаю так-то і так-то, або ми ГО “Кияни об’єднуємось”, бо Дядюка обрали головою ГО “Кияни об’єднуємось” і виступати від імені ГО “Кияни об’єднуємось” він має право.

Тому, коли я бачу, як десь на якомусь мітингу чи зборах  різного роду самозванці б’ють себе в груди “Ми громада вимагаємо”, чи там ще щось хочемо (і це попри те, що громада ні сном ні духом, що вона щось вимагає і не давала жодних повноважень цьому самозванцю виступати від її імені), я завжди шокуюсь – до чого ж безпардонні і наглі самозванці?

Що таке добро і зло, або мораль “активіста”

В принципі мораль у всіх людей однакова, але у деяких “активістів” дуже заведена в крайнощі. Природу моралі людини поясню в цілому на  прикладі із практики любого практикуючого юриста.

Що буде робити звичайна пересічна людина, якщо не доведи господи, якийсь мерзотник зґвалтує її дочку? Правильно – вимагати найсуворішої кари для мерзотника і повернення смертної кари за зґвалтування. А що буде робити ця ж сама людина, якщо її син зґвалтує чиюсь дочку? Правильно – побіжить шукати найкращого адвоката, який має довести, що та повія сама звабила їх доброго і ні в чому невинного ангелочка. А як є можливість, то побіжить і в міліцію і в суд, щоб “домовитись”.

Так ми влаштовані, така наша мораль, в основі якої лежать стадні інстинкти, що генетично ділять наш світ на наших і не наших.

Громадські активісти (напевно – більшість) відрізняються лише тим, що цей інстинкт у них абсолютизований. Світ таких “активістів” чітко поділений на “червоних і білих” і всі хто не з нами, той проти нас, тобто – “гад” і “прєдатєль”. Тому “подвійні стандарти” моралі для таких активістів – це норма – це абсолют. Зовсім однакові дії трактуються абсолютно протилежно в залежності від того хто їх вчинив.

Саме тому, коли “активіст” б’є по голові когось, хто не згоден з його (нагадаю – єдино правильною) точкою зору – він Д’Артаньян. А коли хтось б’є активіста (навіть якщо він лише захищається), то він – “зладєй” і “ті тушка”. Тобто, ніхто не має права захищатись, якщо його б’є по голові “активіст” чи “активістка”.

До речі, саме так відбулось на обговоренні по Жмаченка 28. Якась дуже емоційна жіночка “проти” вцепилась у якогось пана похилого віку “за”. Той захищаючись штурхнув її, тут же ж прилетів юний мачо по імені Ярослав і врізав по переносиці старому пану. Звичайно – зладєй “лише не наш” – старий пан. Це він злобний “ті тушка” і мав би просто мовчки стояти, щоб з ним не витворяла благородна активістка.

Тому, зло – це не коли хтось когось б’є по голові, зло це – лише коли “не наші” б’ють нас, а коли ми когось – “дасіш фантастіш”.

До речі, саме виходячи з цього принципу деякі активісти діють за принципом Макіавеллі – “мета виправдовує засоби”, а тому вважаючи, що воюють за благородну мету, застосовують будь які засоби: брехню, обман, пілдог, і найлукавіший, а тому найнебезпечніший засіб – напівправду. Це, коли до громади інформація доноситься начебто і правдива, але вибіркова, лише та, що дозволить сформулювати думку, необхідну “діячу” чи “діячці”, хоча знай усю правду, люди прийняли б зовсім інше рішення.

Саме за цим принципом діють деякі активісти (вірніше активістки) по Жмаченка, 28. Будь які обіцянки – нємєряно (чудо-парк, Нью Васюкі), все що завгодно, без жодних пояснень джерел і реальності їх реалізації. Так саме, як уже п’ятий рік деякі активістки пустопорожньо обіцяють побудувати парк у вирубаному парку Малишка, біля метро Дарниця. Девіз сектантів - обіцяй, що завгодно, бреши як завгодно, аби паства йшла за тобою.

За що борюсь я?

Я приношу свої вибачення тим колегам активістам, які можливо помилково записали Дядюка у свої ряди професійних штатних борців із забудовами.

Я ніколи не воював із забудовами. Я воював із корупцією у забудовній сфері, з бандитизмом влади, через який на передачі земель під забудову і наданні відповідних документів наживались лише депутати і чиновники. Дядюк не воював із забудовами, Дядюк воював (і воюватиме  скільки сил хватить), за те, щоб від забудов наповнювався київський бюджет і за рахунок забудов вирішувались важливі проблеми киян, а не лише наповнювались кишені депутатів і чиновників.

Воювати ж із будівельною галуззю, яка є однією із головних бюджетонаповнюючих і створює мільйони робочих місць (враховуючи суміжну галузь будівельних матеріалів) в країні, яка в глибокій економічній кризі і на межі краху, можуть лише абсолютно безвідповідальні і егоїстичні люди.

Я люблю ілюструвати свої пояснення прикладами, наведу і тут.

Багато хто знає, що я величезних зусиль приклав у боротьбі за повернення 147 гектарів території колишнього військового містечка 136, що знаходиться в Біличанському лісі, на межі Києва і смт. Коцюбинське. Але я не воюю проти будівництва тут. Я воюю проти того, що 147 га, вартістю біля мільярда гривень передали у власність фіктивного житлово-будівельного кооперативу, не сплативши до бюджету жодної ломаної копійки. Більш того, з бюджету хочуть потягнути ще 373 млн. грн., щоб за рахунок бюджетної халяви, протягти до містечка дорогу і комунальні мережі. Тобто, нас киян обікрали на мільярд і ще хочуть поцупити понад 300 млн.

Тому, Дядюк хоче щоб забудовник (цей чи інший) сплатив до бюджету ринкову ціну цієї землі, той самий мільярд (що дозволить дотувати транспорт і не підвищувати на нього тарифи, чи вирішити інші важливі проблеми киян) і не цупив 373 млн. з бюджету та, щоб відселив по людськи людей (а не так як намагався – у бомжі), і нехай будує – створює робочі місця і платить податки. Бо вони зараз країні ой як треба.

Тому, ще раз, Дядюк ніколи не воював із забудовами, Дядюк воює із корупцією в цій сфері, за те, щоб від забудов наповнювався бюджет міста, а не кишені чиновників і депутатів та щоб вирішувались проблеми киян.

Так рубати чи ні? Або дещо про пріоритети

Залишається найскладніше питання, що справедливо – рубати чи ні, будувати чи ні?

Вчені логіки говорять, що поняття “добро”, зло”, “справедливо”, “несправедливо”, як і поняття “красиво” чи “некрасиво” - це поняття із нечітко визначеним змістом і є виключно суб’єктивними і відносними, в залежності від ціннісних пріоритетів кожного із нас. А у нас вони різні.

У одного пріоритет – ліс, і він готовий навіть жити в наметі і щоб цивілізація повернулась назад хоча б років на 300. Хтось інший - уже півроку як безробітний, і чекає, коли його завод по будівництву будівельних матеріалів знову відновить роботу, щоб його діти мали, що їсти. А в когось дах на будинку тече і він готовий відмовитись від частки лісу  заради ремонту, якого інакше не буде ще років з десять, як мінімум. Природа для цих людей також важлива, але в даний час у їх житті пріоритетними є інші питання. І вони також праві, по своєму (ах вони такі-сякі, ах вони не праві. А хто його знає, які були б ваші пріоритети, будь ви на їх місці? Та й з якої радості ви свої пріоритети вважаєте правильнішими – вони правильніші лише для вас).

Всі ми різні і у кожного свої пріоритети і кожен з нас вважає саме свої пріоритети найголовнішими і самими правильними на землі. Така наша природа.

Саме тому цивілізація виробила механізми узгодження наших пріоритетів. В тоталітарних країнах це простіше. Там головними пріоритетами  є пріоритети вождя, всі інші – другорядні.

В демократичних країнах механізм інший: домінує воля більшості, інші мають її визнати і поважати. Це не означає, що це рішення більшості не можна критикувати. Можна і критикувати і закликати переглянути його, але суть в демократії в тому, що цю волю – не можна не поважати.

Агітуй, переконуй, але поки не переконав і поки більшість не змінила цю точку зору, ти зобов’язаний її поважати і визнавати.

Саме це є сутність людини європейського менталітету. Саме такому життєвому принципу слідую і я, якщо я вважаю точку зору інших помилковою, я її критикую, але поважаю, а волю більшості – визнаю.

В азіата зовсім інший менталітет, так званий “східний”, тоталітарний – “єдино-правильною” є лише моя точка зору і має бути лише так, як хочу я!

Нещодавнє обговорення забудови по Жмаченка, 28 і поведінка деяких “активістів” продемонстрували, що більшість з них – “дикі азіати”. Крайня нетерпимість до поглядів інших людей, небажання чути нікого, окрім себе любимого і своїх однодумців. Прямо скажу – якась тваринна агресія і крайня ненависть до будь кого, хто лише намагався висловити іншу точку зору. Спроби не дати іншим висловитись і любою ціною позбавити інших можливості прийняти рішення, якщо воно не співпадатиме з точкою зору “активістів”.

Чиста азіатчина – “лише  Я, лише так, як хочу Я!

На жаль – це вся сутність багатьох моїх колег-активістів.

Я надсилав цей текст, ці свої роздуми багатьом моїм колегам, щоб кожен мав можливість це прочитати і прийняти своє рішення щодо подальшого спілкування зі мною. Хто хоче – може банити і піддавати анафемі, як зрадника і “продавшегося”.

Хоча, дуже хочеться надіятись, що хоч хтось задумається, проте навряд чи.

КиевVласть

Теги: застройщик, активист, общественность, дисбуд, жмаченко, беличанский лес, Общество, правозащитник, разница, исповедь

среда, 21 октября 2020 г.
12:25
Хроники коронавируса в Украине: обновляется
20:45
В четверг, 22 октября, ярмарки пройдут в шести районах Киева (адреса)
20:24
Новый год Киев встретит с елкой, но без концертов и фудкортов
20:02
Дарницкое лесопарковое хозяйство благоустроило для киевлян две зоны отдыха (фото)
19:45
Центри надання адміністративних послуг працюватимуть цього тижня без вихідних, зокрема – у день виборів
19:32
Неизвестные лица умышленно препятствовали работе сотрудников “Киевоблгаза”
19:23
За минувшую неделю самым загрязненным воздухом столицы дышали жители Демиевской, Бессарабской площадей и проспекта Победы
19:13
Віталій Кличко відкрив новий дитячий садок у Солом'янському районі (фото)
19:01
На Київщині до 18 збільшили кількість госпітальних баз, призначених для хворих на COVID-19
18:44
Государственный исполнитель и посредник задержаны в Киеве при получении взятки
18:32
Для киян запрацювало безкоштовне SMS-інформування про стан надання комунальних послуг
18:21
Василь Володін: “Плануємо закупити для шкіл Київщини 35 нових автобусів”
18:01
Віталій Кличко: На всіх будівництвах “Аркади” триває аудит. Його мають завершити в кінці листопада
17:46
Вниманию покупателей квартир в ЖК “Солнечная ривьера” и ЖК “Пектораль”
17:20
Розвиток дорожньої інфраструктури – один з пріоритетів роботи Київської ОДА
17:07
Кабмин осуществил свежие кадровые перестановки
Календарь событий