Сповідь “професійного” громадського активіста
24 січня 2015 року був на громадських слуханнях по забудові на Жмаченка 28 і був дуже прикро шокований діями деяких колег “активістів”. Те що відбулось, підштовхнуло мене, на цьому прикладі, викласти свої погляди щодо сутності різних, в тому числі і спірних аспектів громадської діяльності, як їх розумію я і як її розуміють деякі інші “активісти”.
Два різновиди, два зовсім різних психотипи активістів
Я, Дядюк Олександр, як голова ГО “Кияни об’єднуємось” і як юрист-правозахисник давно займаюсь боротьбою із різними сумнівними корупційними аферами, що творяться в Києві, в тому числі і у забудовній сфері.
Я прийняв участь у багатьох антизабудовних акціях - і як юрист і як просто активіст. І забори валив не раз і забудови зупиняв (і буду це робити і надалі), але мені ніколи навіть на думку не спадало – заборонити чи будь яким іншим способом обмежити право і можливість висловити свою точку зору іншій стороні.
І тим паче, я ніколи не вважав, що я маю право нав’язувати свою точку зору і свою “правду” іншим. Я маю право агітувати за неї, але маю поважати і право на свою точку зору інших.
Колись, цю сутність демократії дуже добре виразив Черчіль (хоча в основі визначення ще Вольтера), який сказав – “я ненавиджу ваші погляди, але я готовий віддати своє життя за те, щоб ви могли їх вільно висловлювати”.
З чого ж почалась мою участь у слуханнях? Попри те, що я не сказав жодного слова за забудову і не агітував за неї, я був проклятий і обізваний зрадником, виключно за те, що закликав, що не треба зривати збори і треба дати можливість висказатись всім присутнім, як тим що “проти” забудови, як і тим що “за” – і нехай вирішить більшість мешканців прилеглих до забудови будинків.
В дискусії, разом зі мною була проклята і демократія. Демократія зло – бо вона дає можливість виражати не лише єдино правильну у всесвіті точку зору (активіста) – але і інші точки зору - ті що відрізняються від єдино правильної, а значить неправильні. При демократії більшість може віддати перевагу іншій точці зору (відмінній від єдино правильної і дозволеної), тому демократія – страшне і недопустиме зло.
Я прийшов до парадоксального висновку, що значній частині активістів і здається навіть більшій, абсолютно чужа демократія, і саме цей різновид “активістів” показав себе на слуханнях у всій красі.
Забудовник “Дісбуд” досить безграмотно (напевно нема досвіду) організував ці збори, проте він не допустив того, що я боявся найбільше – не приїхали автобуси професійних бабусь “ЗА”. Ми знаємо, що в свій час, коли громадські слухання були обов’язкові, в Києві існували цілі бригади (і існують по цей час), “учасників громадських слухань” - рєзвих бабусь, яких автобусами, цілими колонами, возили з одних слухань на інші і де вони дружним “одобрямс” “підтримували” будь яку забудову. Слава богу, цього не відбулось. Навпаки, щоб унеможливити сторонній вплив, організатори слухань посадили мешканців будинків, прилеглих до забудови (реєстрували по паспортам) в одній половині залу (в незалежності від того за чи проти забудови), а інших, так званих “гостей”, в іншій половині.
Члени ініціативних груп “проти”, зрозумівши, що немає гарантій, що більшість місцевих підтримає саме їх, пішли на відвертий зрив зборів. Спочатку була заява, що у половині залу де сидять “місцеві”, насправді забудовник насадив “чужих”, на що їм було запропоновано – піти і перевірити хоч усіх. Частина “ініціативних” почала перевіряти, але зрозумівши, що там сидять дійсно місцеві (підтверджувалось паспортами), “ініціативні” кинули цю скушну справу і почали просто зривати збори. Були спровоковані сварки і навіть бійки, головне – любою ціною зірвати збори.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
Голосування все ж вдалось провести. Більшість присутніх (і саме місцевих мешканців) проголосували “за”, але активісти все одно не визнають ніякого рішення, окрім того, яке потрібно їм. Як я уже зазначав, за мої заклики – вислухати всіх і дати можливість самим місцевим мешканцям вирішити свою долю – і хай буде так, як вирішить більшість, я був звинувачений у всіх мислимих і немислимих гріхах і підданий анафемі. Тобто, активістів не цікавила воля громади і їм не потрібно було щоб люди прийняли те рішення, яке подобається людям. “Активістам” необхідно було, щоб було – лише те, що хотілось їм (бажання інших їх не цікавило).
В політику, як і громадську діяльність ідуть люди із завищеною потребою самореалізації, завищеною потребою виразу власного “Я”, реалізації цього “Я”, своїх поглядів і точок зору. Це не критика – це норма, це природній стан. Але у деяких, як і в політиці, так і у громадській діяльності, це “Я” переходить будь які розумні межі і перетворюється у “ЕГО” - у світі є лише “Я” і лише моя єдино правильна точка зору.
Всі точки зору відмінні від моєї – є неправильні і не мають права на існування, а ті хто їх підтримується – враги, прєдатєлі і зладєї. Немає жодного значення, що хочуть інші (якщо їх бажання не збігаються з моїм), адже в цьому разі їх погляди неправильні, а тому, в будь якому випадку, має бути лише так – ЯК ХОЧУ Я.
Але є і інший підхід. Я як юрист і як громадський діяч ніколи не нав’язую ані своїм клієнтам ані будь кому іншому лише свою точку зору. І я поважаю і визнаю вибір інших, тим паче – вибір більшості, навіть якщо він мені не подобається.
Наприклад, на останніх виборах у Верховну раду, я балотувався по 214-му округу Києва, де моїм основним конкурентом був В.Чумак, який врешті решт і переміг і є наразі депутатом. Я до цих пір абсолютно впевнений, що я був би кращим депутатом – постійно був би з людьми, вирішував би їх питання та і над законодавством краще працював би, але більшість людей (виборців) вирішила інакше – вони проголосували за Чумака. І хоча мені цей вибір більшості не подобається – я його поважаю і я його визнаю. І вважаю, що В. Чумак – є законним депутатом ВР, в тому числі і моїм, бо я живу на його окрузі, де більшість проголосувала за нього.
Саме тому, я виділяю дві абсолютно різні категорії “громадських активістів”:
А). Ті що допомагають людям реалізувати власну волю і бажання цих людей, тобто ті - для кого люди – мета. При цьому, такі активісти поважають волю і думку інших і готові узгоджувати свої бажання і наміри, з бажаннями і намірами інших;
Б). Ті що служать виключно власному “ЕГО” і реалізують своє “Я”. При цьому чого хочуть інші люди – “активіста” не цікавить. Навіть якщо більшість людей хоче іншого, чим “активіст”, має бути лише так, як хоче “активіст”. Тобто, для цієї категорії “активістів”, люди не мета, а виключно засіб, інструмент, для реалізації власних ідей і поглядів.
При цьому я зовсім не беру до уваги ту категорію “активістів”, які банально заробляють на вимаганні у забудовника бабла (є і такі), я говорю про ту категорію, яка діє безкорисно, будучи фанатично впевненою у своїй виключній правоті і своїй монополії на істину. Їх взагалі не цікавлять прагнення і бажання інших, їх девіз – “у світі є лише дві точки зору, моя, і – неправильна. Тому має бути лише так, “як хочу я”.
При цьому, ця категорія “активістів” ніколи не визнає і не прийме волю і бажання інших – лише “Я” і лише так – як хочу “Я”.
Громада і громадськість — це не одне і теж
Свято вірячи у свою виключну правоту, активісти категорії “Б” напевно навіть несвідомо ототожнюють себе із громадою. Насправді громада і громадськість – це не одне і те ж.
Громада (в даному випадку Києва) – це ми, всі мешканці Києва, кияни, а громадськість – це соціально активна частина киян, члени різних громадських організацій, рухів та ініціатив, тобто – це якраз ті кого називають “громадські активісти”. Більшість пересічних громадян, якщо і включається у громадську діяльність, то лише тимчасово, якщо виникає питання, що стосується їх безпосередніх інтересів. Наприклад, якщо розпочинається забудова безпосередньо біля їх будинку, але після того як проблема стає неактуальною – одразу полишають будь яку громадську активність.
Тих, хто приймає участь у громадській діяльності постійно і “широко” - в різних проблемах, так би мовити “професійних активістів” насправді дуже мало, на весь Київ якщо і набереться чоловік 200-300 (постійно активних), то це дуже добре, і практично ми всі один одного знаємо (мене просто уміляють ті, хто заявляє, що у нього в організації 1000, а то й 10000 тисяч членів – член – це ще не громадський активіст).
Проте, не дивлячись на невелику кількість, ця громадськість виконує надзвичайно важливу функцію щуки, що не дає “карасю влади” дрімати: привертає увагу громади до різного роду сумнівних оборудок і беззаконь влади, чинить громадський тиск на владу, “щоб не зажиралась” і не узурпувала владу. Саме тому, громадськість – є рушійний елемент демократії, одна з її базових гарантій.
Проте, не дивлячись на архіважливу функцію громадськості (і я це пишу абсолютно серйозно), її не треба ототожнювати з громадою і підміняти ці поняття, адже воля громади (більшості громадян) і громадськості може не співпадати.
Наприклад, на останніх виборах, громадськість досить критично віднеслась до Кличка і його блоку. Мало хто з представників громадськості (ну кого я опитував) за них голосував, але громада – більше всього киян підтримали саме Кличка і кандидатів від його партії. Таким чином, точка зору, бажання і воля громади та громадськості можуть не співпадати і навіть бути кардинально протилежними. Проте – пріоритет, “силу закону” все ж має воля громади, бо громада – це і є народ, а не громадськість (при всій повазі).
Попри це, багато “активістів” не червоніючи ототожнюють свої особисті бажання і точку зору з волею громади і постійно і кругом рвуть на собі тєльняжки – “Ми громада, хочемо того-то і того-то, вимагаємо те-то і те-то….”. У мене, в цих випадках виникає лише одне питання – а тебе громада уповноважувала “ізрєкать” від її імені?
Поясню. Коли мене, як юриста, наймають клієнти, вони у нотаріуса оформляють відповідну довіреність, якою надають мені право представляти їх інтереси і отримавши цю довіреність, я отримую право діяти і говорити від їх імені.
У політиці так саме – громадяни, голосуючи за певного кандидата чи партію, своїми голосами видають йому довіреність на право представляти їх інтереси (в межах встановлених Конституцією і законами України) і говорити від їх імені. Тобто, “депутатський мандат” - це аналог довіреності на представництво інтересів.
Лише в тоталітарних режимах (типу Північної Кореї) за “любимого вождя” голосує більшість, в демократичних країнах дуже рідко якийсь кандидат отримує більшість голосів, тому діє принцип – мандат (довіреність на представництво) отримує той, хто отримав більше всіх голосів. Інші визнають і поважають волю більшої частини. В незалежності подобається їм цей вибір чи ні.
Тому, лише депутат Чумак має право говорити – “громада Дніпровського району вимагає..”, бо він отримав найбільшу кількість голосів виборців Дніпровського району, а громадський активіст Дядюк такого права не має. Так саме як лише депутат Київради Велімовський, обраний по Комсомольському масиву у Дніпровському районі має право говорити – “громада Комсомольського масиву хоче того-то і того-то …”. Він таке право має, бо отримав “довіреність” від мешканців масиву. А от Дядюк чи будь хто інший - ні. В незалежності від того, що особисто Дядюку Велімовський не дуже подобається. Якщо вам не подобається Велімовський, на наступних виборах оберіть когось іншого, і тоді інший матиме право говорити: “ми громада Комсомольського масиву”, а поки що – лише Велімовський.
Тому, якщо хтось із вас бачив мене на якихось зборах то ви ніколи не почуєте, щоб Дядюк щось штовхав там типу, “ми громада” вважаємо так-то і так-то. Бо Дядюку совість не дозволяє займатись самозванством, Дядюк може лише говорити так: я Дядюк вважаю так-то і так-то, або ми ГО “Кияни об’єднуємось”, бо Дядюка обрали головою ГО “Кияни об’єднуємось” і виступати від імені ГО “Кияни об’єднуємось” він має право.
Тому, коли я бачу, як десь на якомусь мітингу чи зборах різного роду самозванці б’ють себе в груди “Ми громада вимагаємо”, чи там ще щось хочемо (і це попри те, що громада ні сном ні духом, що вона щось вимагає і не давала жодних повноважень цьому самозванцю виступати від її імені), я завжди шокуюсь – до чого ж безпардонні і наглі самозванці?
Що таке добро і зло, або мораль “активіста”
В принципі мораль у всіх людей однакова, але у деяких “активістів” дуже заведена в крайнощі. Природу моралі людини поясню в цілому на прикладі із практики любого практикуючого юриста.
Що буде робити звичайна пересічна людина, якщо не доведи господи, якийсь мерзотник зґвалтує її дочку? Правильно – вимагати найсуворішої кари для мерзотника і повернення смертної кари за зґвалтування. А що буде робити ця ж сама людина, якщо її син зґвалтує чиюсь дочку? Правильно – побіжить шукати найкращого адвоката, який має довести, що та повія сама звабила їх доброго і ні в чому невинного ангелочка. А як є можливість, то побіжить і в міліцію і в суд, щоб “домовитись”.
Так ми влаштовані, така наша мораль, в основі якої лежать стадні інстинкти, що генетично ділять наш світ на наших і не наших.
Громадські активісти (напевно – більшість) відрізняються лише тим, що цей інстинкт у них абсолютизований. Світ таких “активістів” чітко поділений на “червоних і білих” і всі хто не з нами, той проти нас, тобто – “гад” і “прєдатєль”. Тому “подвійні стандарти” моралі для таких активістів – це норма – це абсолют. Зовсім однакові дії трактуються абсолютно протилежно в залежності від того хто їх вчинив.
Саме тому, коли “активіст” б’є по голові когось, хто не згоден з його (нагадаю – єдино правильною) точкою зору – він Д’Артаньян. А коли хтось б’є активіста (навіть якщо він лише захищається), то він – “зладєй” і “ті тушка”. Тобто, ніхто не має права захищатись, якщо його б’є по голові “активіст” чи “активістка”.
До речі, саме так відбулось на обговоренні по Жмаченка 28. Якась дуже емоційна жіночка “проти” вцепилась у якогось пана похилого віку “за”. Той захищаючись штурхнув її, тут же ж прилетів юний мачо по імені Ярослав і врізав по переносиці старому пану. Звичайно – зладєй “лише не наш” – старий пан. Це він злобний “ті тушка” і мав би просто мовчки стояти, щоб з ним не витворяла благородна активістка.
Тому, зло – це не коли хтось когось б’є по голові, зло це – лише коли “не наші” б’ють нас, а коли ми когось – “дасіш фантастіш”.
До речі, саме виходячи з цього принципу деякі активісти діють за принципом Макіавеллі – “мета виправдовує засоби”, а тому вважаючи, що воюють за благородну мету, застосовують будь які засоби: брехню, обман, пілдог, і найлукавіший, а тому найнебезпечніший засіб – напівправду. Це, коли до громади інформація доноситься начебто і правдива, але вибіркова, лише та, що дозволить сформулювати думку, необхідну “діячу” чи “діячці”, хоча знай усю правду, люди прийняли б зовсім інше рішення.
Саме за цим принципом діють деякі активісти (вірніше активістки) по Жмаченка, 28. Будь які обіцянки – нємєряно (чудо-парк, Нью Васюкі), все що завгодно, без жодних пояснень джерел і реальності їх реалізації. Так саме, як уже п’ятий рік деякі активістки пустопорожньо обіцяють побудувати парк у вирубаному парку Малишка, біля метро Дарниця. Девіз сектантів - обіцяй, що завгодно, бреши як завгодно, аби паства йшла за тобою.
За що борюсь я?
Я приношу свої вибачення тим колегам активістам, які можливо помилково записали Дядюка у свої ряди професійних штатних борців із забудовами.
Я ніколи не воював із забудовами. Я воював із корупцією у забудовній сфері, з бандитизмом влади, через який на передачі земель під забудову і наданні відповідних документів наживались лише депутати і чиновники. Дядюк не воював із забудовами, Дядюк воював (і воюватиме скільки сил хватить), за те, щоб від забудов наповнювався київський бюджет і за рахунок забудов вирішувались важливі проблеми киян, а не лише наповнювались кишені депутатів і чиновників.
Воювати ж із будівельною галуззю, яка є однією із головних бюджетонаповнюючих і створює мільйони робочих місць (враховуючи суміжну галузь будівельних матеріалів) в країні, яка в глибокій економічній кризі і на межі краху, можуть лише абсолютно безвідповідальні і егоїстичні люди.
Я люблю ілюструвати свої пояснення прикладами, наведу і тут.
Багато хто знає, що я величезних зусиль приклав у боротьбі за повернення 147 гектарів території колишнього військового містечка 136, що знаходиться в Біличанському лісі, на межі Києва і смт. Коцюбинське. Але я не воюю проти будівництва тут. Я воюю проти того, що 147 га, вартістю біля мільярда гривень передали у власність фіктивного житлово-будівельного кооперативу, не сплативши до бюджету жодної ломаної копійки. Більш того, з бюджету хочуть потягнути ще 373 млн. грн., щоб за рахунок бюджетної халяви, протягти до містечка дорогу і комунальні мережі. Тобто, нас киян обікрали на мільярд і ще хочуть поцупити понад 300 млн.
Тому, Дядюк хоче щоб забудовник (цей чи інший) сплатив до бюджету ринкову ціну цієї землі, той самий мільярд (що дозволить дотувати транспорт і не підвищувати на нього тарифи, чи вирішити інші важливі проблеми киян) і не цупив 373 млн. з бюджету та, щоб відселив по людськи людей (а не так як намагався – у бомжі), і нехай будує – створює робочі місця і платить податки. Бо вони зараз країні ой як треба.
Тому, ще раз, Дядюк ніколи не воював із забудовами, Дядюк воює із корупцією в цій сфері, за те, щоб від забудов наповнювався бюджет міста, а не кишені чиновників і депутатів та щоб вирішувались проблеми киян.
Так рубати чи ні? Або дещо про пріоритети
Залишається найскладніше питання, що справедливо – рубати чи ні, будувати чи ні?
Вчені логіки говорять, що поняття “добро”, зло”, “справедливо”, “несправедливо”, як і поняття “красиво” чи “некрасиво” - це поняття із нечітко визначеним змістом і є виключно суб’єктивними і відносними, в залежності від ціннісних пріоритетів кожного із нас. А у нас вони різні.
У одного пріоритет – ліс, і він готовий навіть жити в наметі і щоб цивілізація повернулась назад хоча б років на 300. Хтось інший - уже півроку як безробітний, і чекає, коли його завод по будівництву будівельних матеріалів знову відновить роботу, щоб його діти мали, що їсти. А в когось дах на будинку тече і він готовий відмовитись від частки лісу заради ремонту, якого інакше не буде ще років з десять, як мінімум. Природа для цих людей також важлива, але в даний час у їх житті пріоритетними є інші питання. І вони також праві, по своєму (ах вони такі-сякі, ах вони не праві. А хто його знає, які були б ваші пріоритети, будь ви на їх місці? Та й з якої радості ви свої пріоритети вважаєте правильнішими – вони правильніші лише для вас).
Всі ми різні і у кожного свої пріоритети і кожен з нас вважає саме свої пріоритети найголовнішими і самими правильними на землі. Така наша природа.
Саме тому цивілізація виробила механізми узгодження наших пріоритетів. В тоталітарних країнах це простіше. Там головними пріоритетами є пріоритети вождя, всі інші – другорядні.
В демократичних країнах механізм інший: домінує воля більшості, інші мають її визнати і поважати. Це не означає, що це рішення більшості не можна критикувати. Можна і критикувати і закликати переглянути його, але суть в демократії в тому, що цю волю – не можна не поважати.
Агітуй, переконуй, але поки не переконав і поки більшість не змінила цю точку зору, ти зобов’язаний її поважати і визнавати.
Саме це є сутність людини європейського менталітету. Саме такому життєвому принципу слідую і я, якщо я вважаю точку зору інших помилковою, я її критикую, але поважаю, а волю більшості – визнаю.
В азіата зовсім інший менталітет, так званий “східний”, тоталітарний – “єдино-правильною” є лише моя точка зору і має бути лише так, як хочу я!
Нещодавнє обговорення забудови по Жмаченка, 28 і поведінка деяких “активістів” продемонстрували, що більшість з них – “дикі азіати”. Крайня нетерпимість до поглядів інших людей, небажання чути нікого, окрім себе любимого і своїх однодумців. Прямо скажу – якась тваринна агресія і крайня ненависть до будь кого, хто лише намагався висловити іншу точку зору. Спроби не дати іншим висловитись і любою ціною позбавити інших можливості прийняти рішення, якщо воно не співпадатиме з точкою зору “активістів”.
Чиста азіатчина – “лише Я, лише так, як хочу Я!”
На жаль – це вся сутність багатьох моїх колег-активістів.
Я надсилав цей текст, ці свої роздуми багатьом моїм колегам, щоб кожен мав можливість це прочитати і прийняти своє рішення щодо подальшого спілкування зі мною. Хто хоче – може банити і піддавати анафемі, як зрадника і “продавшегося”.
Хоча, дуже хочеться надіятись, що хоч хтось задумається, проте навряд чи.
