Особливі діти України, або історія успіху українського Ніка Вуйчича
Діти - наш найдорожчий скарб, наша радість і наше майбутнє, святий обов’язок кожного - дбати про всебічний розвиток їх інтересів та здібностей, забезпечуючи належний рівень виховання і дотримання прав. Проте не всім поталанило мати щасливе і безтурботне дитинство, йдеться про дітей-сиріт, дітей, що перебувають в складних життєвих ситуаціях, дітей-переселенців та дітей з особливими потребами. За минулий рік разом з однодумцями мені вдалося провести низку розважально-пізнавальних заходів зокрема для дітей вищевказаних категорій: фестиваль для дітей з особливими потребами - “Повір у себе!”, святкові заходи для вихованців “Отчого Дому”, Всеукраїнська акція “День молитви за сиріт”, свято спорту та дозвілля - “Здорові, щасливі діти - майбутнє України!”, поїздки для дітей в розважальні центри, будинки творчості, розвиваючі студії, тощо.
Окрім політичної діяльності, я маю активну життєву позицію, - є засновником Всеукраїнського проекту - “Ми- Українці” та патріотичної мережі 38.ua, є головою правління ГО “Бізнес Центр “Новий Початок”, виступив ініціатором низки благодійних та соціальних заходів. Беру участь у будівництві дитячих будинків, відкритті пам’ятників, допомагаю дітям-сиротам, дітям з особливими потребами.
Певен, що це - проблема, про яку треба говорити вголос.
Всі ми родом з дитинства, у кожного існують перші спогади про тепло маминих рук, про бабусині казки на ніч, про татові жарти та сімейні свята. Ці спогади супроводжують нас протягом усього життя і залишаються своєрідною реліквією. Цілком благополучним людям важко уявити, що відчуває маленька дитина, від якої відмовляються батьки, і тоді майже безпорадна істота залишається наодинці з жорстоким навколишнім світом, у якому дуже мало любові, турботи та безпеки, адже все це мала уособлювати родина, якої у дитини, на жаль, немає…
У всьому світі є діти-сироти і Україна, звичайно ж, не виняток. Складна соціально-економічна ситуація, на жаль, впливає і на українську сім’ю. Мова йде про соціальне сирітство, тобто, про неблагополучні родини, яких позбавляють батьківських прав (батьки – алкоголіки, наркомани, злочинці, батьки, які жорстоко ставляться до своїх дітей, не займаються їх вихованням, примушують працювати та жебракувати).
За офіційними даними сьогодні в Україні більше 100 тисяч дітей, позбавлених батьківського піклування, тих, що виховуються в державних закладах: школах-інтернатах, дитячих будинках, спеціалізованих центрах. 40% з цих дітей не мають рідних взагалі. А за неофіційними даними безпритульних дітей, дітей, що відносяться до груп ризику, сиріт, дітей із соціально неблагополучних сімей, в декілька разів більше - понад 1 мільйон. Щороку близько шести тисяч осіб в Україні позбавляють батьківських прав. Ці цифри просто шокують.
Близько 120 000 дітей України живуть в інтернатах, і лише 13 000 з них мають статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. У своїй більшості - це діти старшого віку і діти з особливими потребами.
Кожна дитина по своєму унікальна та неповторна, наші діти – дуже різні: слухняні-неслухняні, обдаровані і не дуже, головне, аби були щасливими. Навіть ті, кому природа не додала здоров’я, а це - особливі діти. У кожного свої відхилення: порушення слуху, зору, мовлення, порушення опорно-рухового апарату, діти з розумовою відсталістю, із затримкою психічного розвитку, з порушенням поведінки, спілкування, з комбінованими вадами психофізичного розвитку, аутисти - сонячні діти, діти із синдромом Дауна, з так званими складними дефектами. Таких дітей в Україні більше 168 000 (1 на 50 дітей) і їхня кількість щороку збільшується.
Інвалідність – це обмеження у можливостях, зумовлені фізичними, психологічними чи сенсорними відхиленнями. Внаслідок цього виникають соціальні, законодавчі та інші бар'єри, які заважають людині, яка має інвалідність, бути інтегрованою в суспільстві.
Сьогодні кожного українця повинні хвилювати питання, коли наше суспільство змінить своє ставлення до особливих дітей? Коли ми зможемо пишатися тим, що садочки, школи та інші освітні заклади, приймають їх, як звичайних дітей? Коли ми зможемо вчасно надавати таким діткам необхідну допомогу? Як має функціонувати державна система щоб забезпечити дотриманням прав таких дітей?
Відповіді на ці питання повинні шукати не лише громадські організації, фонди, спілки, батьки, що мають таких дітей, фахівці з досвідом роботи у цій галузі, а й кожен з нас. Завдання кожного, кому дійсно не байдужа доля таких дітей, – адаптувати їх до повноцінного, соціально активного життя, а людям – не цуратися та не зневажати їх, всі повинні зрозуміти, що вони – звичайні люди! Дуже хочеться, щоб наше суспільство навчилося дивитися на цих дітей як на повноправних членів суспільства.
Наше ставлення або відсутність цього ставлення до дітей з особливими потребами є індикатором наших людських моральних проблем. Необхідно всім пояснювати не тільки те, що ми можемо дати їм, але й вони - нам. Можливо через таких дітей Господь прагне нам дати таке, що іншим чином ми просто не здатні були б отримати?
Так, ці діти – особливі, але Господь наділив їх основною унікальністю (можливо не кожному з нас вона притаманна) – це надзвичайна ДОБРОТА. До того ж вони - дуже талановиті, хтось вишиває, малює, плете, дивує глибиною написаних пісень та віршів, танцює, співає, займається спортом, а головне – вони щирі та відкриті!
Я хочу познайомити вас зі своїм хорошим другом - Антоном Колем. Антон - сирота, з народження прикутий до інвалідного візка, проте це не заважає йому професійно займатися плаванням та представляти Україну на міжнародній спортивній арені.
Мушу сказати, що мої авторитети - Ед Діксон - канадець з великим серцем сповненим любові до дітей, який на протязі 20 років разом з канадською місією Loаds of Love допомагає українським дітям з особливими потребами та Антон Коль, який, не зважаючи ні на що, професійно займається плаванням, призер літніх Паралімпійських ігор, майстер спорту України міжнародного класу.
Хоча Антон має вроджені фізичні вади, враховуючи його стан та випробування долі, міг би жалітися, але спритність, природна допитливість та працьовитість допомогли хлопцеві жити іншим, абсолютно нормальним насиченим життям.
Антон народився 31 травня 1990 року в Дніпрі, з народження його покинула мама, написавши відмову. Спочатку виховувався дитячому будинку “Малютка”, потім в дитячому будинку для дітей з особливими потребами, де пробув з 5 до 18 років, всю “кухню” життя в інтернаті пізнав на особистому досвіді. Тоді його влаштували в геріатричний пансіонат у Придніпровську, контингент якого був абсолютно різний, зрозуміло, що люди літнього віку могли бути і колишніми в’язнями, могли бути і науковцями. Психологічно там було дуже важко, проте людей, які там живуть, можна зрозуміти, адже там більше нічого робити, окрім того, щоб пити і чекати власної смерті.
Потім Антон вступив до Будівельного технікуму, отримав диплом техніка-будівельника, коли вчився, то частково підробляв, виконуючи креслення.
У 2012 році був певний момент депресії і Антон розповідає, що йому все набридло і тоді захотілося в басейн. Хоча в плавання він прийшов зовсім випадково, плавати почав ще в інтернаті з 12 років. Тоді дітей привозили групами на “Метеор” і намагалися навчити плавати, хоча на Антона там спочатку подивились і сказали, що толку з нього не буде. Але він мав палке бажання і хотів плавати, і тоді почав плавати в звичайних річках.
“Мені було прикро, що всі хлюпаються у воді, стрибають, а я сиджу на березі. Потім я потихеньку почав заходити у воду, коли захлинався то вилазив, було й таке, що декілька разів мало не потонув. Була така ситуація, одного разу мої друзі мене скинули з катамарану, я зорієнтувався та якось виплив і так потихеньку почав плавати. Ось так, були різні ситуації, але все-таки плавати я навчився”, - розповідає він.
Потім Антон почав займатися з тренером Геннадієм Анатолійовичем Удовиченком.
“Спочатку я просто плавав, мені сподобалось, я відчув різницю, через півроку я почав ходити в басейн значно частіше, а потім мені запропонували поїхати в Євпаторію на збори. Було дуже важко тренуватися та готуватись на рівні збірної. Але все ж таки, наполегливість, тренування, робота і ще раз робота і в результаті я поїхав на чемпіонат світу 2013 року в Канадський Монреаль, привізши срібну та бронзову медалі. Потім нам сказали, що будемо готуватися на Паралімпійські ігри. І тут вже реально починаєш хвилюватися та переживати, але разом з тим починається посилена робота. Тоді в жодному разі не можна було говорити, що я не можу”, - згадував Антон.
Сьогодні Антон професійно займається плаванням у Дніпропетровському регіональному центрі з фізичної культури і спорту інвалідів “Інваспорт”, він срібний та бронзовий призер чемпіонату світу 2013 року, виборов срібло та бронзу на чемпіонаті Європи 2014 року, дворазовий срібний призер чемпіонату світу 2015 року, триразовий бронзовий призер на чемпіонаті Європи 2016 року (200 метрів вільним стилем, 100 метрів на спині, 50 метрів на спині), дебютував на XV-х літніх Параолімпійських іграх 2016 року в Ріо-де-Жанейро, виборовши бронзу (50 метрів на спині, категорія S1 і 100 метрів на спині, категорія S1), майстер спорту України міжнародного класу. Антон – активний, цілеспрямований, виступає за створення в Україні нормальних (людських умов) для людей з обмеженими можливостями.
На питання, як українських паралімпійцв зустріли на XV-х літніх Параолімпійських іграх 2016 року в Ріо-де-Жанейро, відповідає з усмішкою, згадує, що в Ріо наших зустріли тепло, все було пристосовано для комфорту та створено належні умови: пандуси, заїзди, ліфти, в басейні були волонтери на випадок, коли когось потрібно було підняти.
Зараз збори відбуваються у Миколаєві і в Кам'янському (колишній Дніпродзержинськ). У Миколаєві басейн великий і чистий, але для людини на візку він важкодоступний. Там треба вмонтувати якийсь підйомник на другий поверх, бо сходинки круті і пандус там нікуди прикріпити.
“Зараз тренуюсь у вищому училищі фізичної культури, там є доступ для людей на візку та з іншого боку є невеличкий пандус, заїхати можливо, загалом можна сказати, що тут доступно. Я не можу сказати, що мені легко плавати, бувають такі тренування, що я просто виповзаю з басейну, що наступного дня вже і повертатися не хочеться, але це такі моменти, які потрібно перебороти”, - розповідає Антон.
На Параолімпійських іграх 2016 року в Ріо-де-Жанейро він дебютував і робив усе, що було в його силах. Ті результати, які показав спортсмен, в багато разів перевищують попередні його досягнення.
“Дистанція на 50 метрів у мене трохи не вийшла, затримали старт більше ніж на 40 хвилин і це збило мене з пантелику, а на стометрівці я виступив краще, був більш зібраний та налаштований. Я програв Франческо Бетеллі, це звичайно прикро, але також був покращений мій особистий результат, це моє особисте досягнення, а також досягнення моїх тренерів. На олімпіаді в Ріо я виборов бронзу, а моє прагнення на наступних Параолімпійських іграх – золото! Плавання для мене - це все. Раніше я, напевно, не розумів, що вода знімає з мене стрес, а коли нахлине щось, якісь тяжкі моменти чи переживання. Я отримую неабияке задоволення від того чим займаюсь, можна сказати “кайфую”, коли я в басейні, то забуваю про всі проблеми”, - згадує паралімпієць.
Людям з обмеженими можливостями Антон бажає передовсім усвідомлення своєї рівності в суспільстві і в першу чергу особисто для себе. Не зважаючи ні на що, рухатися і впевнено йти до своєї мети, ні в якому разі не залишатися на самоті зі своїми проблемами та страхами, і мати сміливість змінити ситуацію, знайшовши якесь захоплення чи хобі, яке згодом може перерости в професійну зайнятість.
А на питання, що спільного у нього з Ніком Вуйчічем, паралімпієць відповідає, що вони обидва мають вроджені фізичні вади, обидва пішли іншою дорогою, обравши цілком нормальне життя.
“Він не хотів, щоб його доглядали і всього навчитися сам. Нік – люблячий чоловік та батько двох дітей, його життя – цікаве, насичене, він багато подорожує, об'їздив близько 60 країн, виступаючи у школах, університетах та інших організаціях, бере участь у телешоу й пише книги, а його книга “Життя без обмежень”, стала своєрідним мотиваційним bestseller для людей з обмеженими можливостями і для мене. Вважаю, що Нік виконує важливу місію, адже він ділиться своїм досвідом з усім світом, як не замкнутися в собі, як не поставити крапку на своєму житті, а це допомагає не здаватися, освоїти віру в себе, віру в свої можливості! Так і я, намагаюся не падати духом, знаходжу в собі сили і йду далі, на даний час плавання це моє хобі, яке приносить мені задоволення і переросло в професійну діяльність. І мрію, щоб в Україні, як і в більшості розвинених держав, були створені сприятливі умови, а точніше (людські) для людей з обмеженими можливостями. Це - пандуси, спеціально облаштовані заїзди, підйомники, ліфти, зони відпочинку, тобто мають бути створені всі умови для нормального, достойного життя та розвитку. Щоб кожна людина, яка має певні фізичні обмеження, відчувала себе повноправним членом суспільства”, - говорить Антон.
Антон також планує створити благодійну організацію “Творець добра”, діяльність якої буде спрямована на допомогу людям з особливими потребами. Ото ж, кого цікавить така тема, має своє бачення чи ідеї, просимо, звертайтеся, все обговоримо, пишіть в особисті повідомлення на сторінці Антона у фейсбуці.
А ми в свою чергу можемо покращити життя дітей з особливими потребами, не забуваючи, що кожна дитина є дорогоцінною і має право на захист, повноцінний розвиток та виховання у люблячій сім'ї.
Сьогодні треба об'єднати зусилля для допомоги кожній дитині-сироті, працювати в єдності, маючи спільну мету: охопити всіх дітей-сиріт справжньою турботою, дати можливість кожній дитині зростати в люблячій сім’ї і запобігти сирітству в Україні.
Допомагати дітям з вище вказаних категорій (дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківської опіки, дітям з особливими потребами), варто завжди. Потрібно забезпечити матеріальні потреби установ, де вони мешкають, знаходити шляхи виховання у дітей-сиріт довіри до суспільства, відчуття себе повноправними громадянами своєї країни, що мають ті права та обов’язки, що й всі громадяни, як під час перебування цих дітей у дитячих сирітських закладах, так і після виходу з них. Варто привертати увагу суспільства та державних установ до потреб і недоліків, які існують в системі дитячих установ, щоб покращити стан установ та рівень життя дітей, які в них виховуються. Допомагати можна різними способами та методами, головне, щоб допомога була направлена саме на дітей і приносила саме їм користь.
Читайте: Глава Киево-Святошинского райсовета должен быть избран по закону, а не по решению, - Тигов
Олександр Тигов, голова громадського руху “Рух територіальних громад”, екс-голова Києво-Святошинської районної ради
