Марева православ’я
Цей текст багатьма буде розцінено як неполіткоректний.
Частина перша
Православний погляд повністю позбавлений онтологічного підґрунтя і являє собою маніпулятивне еклектичне змішання неоплатонізму, зороастризму, мітраїзму та іудаїзму.
За суттю.
1. Вихідний посил православної теології – створення реальності (тілесної і безтілесної). Якщо Бог-Творець – Абсолют, тобто має природу нескінченного, то ситуація творення реальності, як іншого по відношенню до Бога-Творця повністю виключена, оскільки будь-яке творіння встановлює межу, що відокремлює творіння від Творця, що розкриває Творця як домінуючу, але обмежену сутність.
Православна теза про творіння "через надлишок у Творця" тільки підкреслює наявність у Творця міри, тобто знов-таки, визначає його як обмежену сутність. Якщо ж Бог-Творець – не Абсолют, тоді теза про спасіння втрачає будь-який сенс, оскільки дароване спасіння виявляється чужорідним і зовнішнім по відношенню до природи створеного.
2. Православна теза про "обоження" (теозис). Твердження паламітів про "обоження через енергії Творця, але не його природу" вносять ієрархію якостей всередині Творця і саме цим знову розглядають його як обмежену сутність. Бо у нескінченному ієрархія неможлива. Теза про "невіддільність і незлиянність" не спрацьовує, оскільки думка, яка чітко встановлює обоження тільки за енергіями, робить відмінність нездоланною, а твердження про те, що ця відмінність зникає в єдності природи й енергії Творця, є винятково маніпулятивним, ідеологічним.
3. Православне пояснення зла, як небуття і наслідку відпадання від Бога-Творця внаслідок вільної волі, також внутрішньо суперечливе. Якщо вся реальність (матеріальна та нематеріальна) створена Богом-Творцем, то і можливість зла також створена ним. А сама можливість відпадання вказує на наявність чогось, що перебуває поза Творцем, що, знову ж таки, постулює Творця як обмежену, хоча і вищу сутність.
Частина друга
Яку картину врешт решт реально (підкреслюю – реально, а не декларативно) пропонує православне віровчення?
Людині дароване (разом із первородним гріхом) життя і спасіння теж дароване їй (за умови дотримання цілої низки умов). Коли православні богослови говорять про синергію, то важливо розуміти, що активність людини тут – це активність виконавця вимоги, навіть у тому сенсі, що її активність спровокована ззовні, і сама відповідь на зовнішню вимогу теж створена не людиною. І вся так звана свобода волі спрямована або на зусилля щодо відповідності вимозі, або є вже злою волею.
Прекрасно розумію, що в православному віровченні є безліч нюансів щодо і першого, і другого варіантів. Немає тільки одного – ставлення людини до себе, як до першої особи, не до "я", а до soi. Того ставлення, в акті якого і є Абсолют, і яке відкриває шлях перевизначення – здатність бути іншим, нескінченну здатність, поза еталонами, що передують еталонам і приписаним орієнтирам, бути людиною-історією (як влучно написав Бюффон, "людина це стиль").
Звідси й реінкарнація – історія не може вміститися в одне життя, а потім зафіксуватися у вічності. А одне життя з перенесенням у вічність – це буття вічної речі, нехай навіть улюбленої Творцем.
Залишається питання: чи про це було народження, смерть і воскресіння Христа?
Ні.
Частина третя
Смисл (сенс) є можливість більшого смислу. Жоден смисл (сенс), що розкрився в людському вимірі, не може бути вичерпаний не те, що протягом одного життя, а й у низці життів. Ось чому грамотне онтологічне мислення неможливе без прийняття феномена реінкарнації.
Наголошую: нічого спільного реінкарнація не має з горезвісним метемпсихозом. Бо якесь “одне життя”, що переходить у вічне, є вічність обмеженої форми. А це руйнує головний онтологічний принцип – смисл є можливість більшого смислу. У вічності це принципово неможливо. Відповідно, мова йде безглузде вічне життя. Життя об'єкта.
Перероджується не якась та відокремлена атомарна душа, а відбувається розгортання континууму життя і, відповідно, сенсу – те, що в буддизмі названо потік-сантана.
Чому в православ'ї таке різке негативне ставлення до реінкарнації, ще й помилково зрозумілої? Тому, що зрештою православ'я кристалізувалося, хоча був шанс піти іншим шляхом, як державна ідеологія Ромейської (Візантійської) імперії, що обґрунтовує нічим не обмежену владу базилевса.
Про це точно написав Давид Зільберман у "Православній етиці і матерії комунізму".Так-так, православ'я абсолютно матеріалістичне. Православ'я стало ідеологією, яка послідовно і до кінця обґрунтовує об'єктний статус особистості, за винятком однієї єдиної – особистості імператора.
Тому абсолютно правий будь-який російський православний діяч, який стверджує, що православ'я – це усвідомлене рабство і, насамперед, рабство по відношенню до держави. Саме тому православне спасіння в досконалій формі втілилося в структурі тоталітарної сталінської держави.
Про можливу онтологію православ’я – в наступному тексті.
Олесь Манюк, психоаналітик, засновник авторської школи "Археоаналіз", філософ, поет
