Куди в Україні подівся правий виборець?
2019 рік можна назвати “чорним роком” для українських націоналістів. Чи, принаймні, для партій, котрі себе такими позиціонують.
На президентських виборах єдиний кандидат від націоналістів Руслан Кошулинський отримав трохи більше ніж 307 тис. голосів (1,62%). Навіть якщо додати до цього показники представника “Народного руху” Віктора Кривенка (9 тис., 0,04%), картина вийде не дуже оптимістичною.
На позачергових виборах до парламенту ситуація змінилась не дуже. ВО “Свобода”, котре йшло на вибори, як об`єднання націоналістів, отримало 315 тис. голосів (2,15%). Навіть по мажоритарці до парламенту від націоналістів пройшов один депутат, точніше депутатка – Оксана Савчук, котра виграла на 83 окрузі у Івано-франківській області. Більш чи менш очікувано програли у Києві Андрій Іллєнко (215 округ), Юрій Левченко (223 округ), Володимир Назаренко (222 округ).
Успіхом правих на парламентських виборах можна вважати хіба що отримання бюджетного фінансування ВО “Свобода” до наступних виборів. Орієнтовно партія може розраховувати на 10,55 млн гривень.
Чому ж так сталось? Куди поділись виборці, котрі ще в 2012 році голосували за правих – “Свобода” тоді отримала більше 2,1 млн голосів? Навіть в 2014 році за “Свободу” проголосували майже 750 тис. виборців, а ще більше 280 тис. виборців віддали голоси “Правому сектору”.
Відповідь простіша, і водночас неприємніша для націоналістів, ніж могло б здатись.
Правий виборець подорослішав.
Йому вже не цікавий розгін гей-парадів. Натомість все більше з них думають про захист прав одностатевих родин – як економічних, так і соціальних.
Правий виборець не розуміє, чому у націоналістів в програмі так багато лівої риторики – про заборону ринку землі, прогресивне оподаткування бізнесу та громадян, націоналізацію певних підприємств.
Правий виборець слушно ставить питання – чому партії, котрі вважають себе правими, мовчать про легалізацію марихуани, грального бізнесу, проституції? Хіба люди не є власниками свого тіла, життя, грошей?
Можна зробити, можливо, парадоксальний висновок – правий виборець в Україні нікуди не подівся. Немає партій з право-ліберальною риторикою. Ні, звісно, є “Демсокира”, яка намагається продемонструвати таку собі “політику з людським обличчям”, чи “політику для хіпстерів”. Поки що у них це виходить не дуже вдало, хоча певні перспективи в них є, наприклад на місцевих виборах. На виборах до парламенту за їх кандидатів по мажоритарці проголосували більше 13 тис. виборців. Щоправда, в масштабах країни це жалюгідна цифра.
Правий виборець змушений голосувати за, в кращому випадку, центристські чи ліво-центристські партії.
Чому? Майдан змусив замислитись над питанням гідності і прав людини. Майдан знову нагадав людям, що чим менше держава втручається в їх життя, тим краще. Война з Росією, особливо перші роки, продемонструвала, що саме громадяни, волонтери, добровольці рятують державу, а не навпаки. І тисячі добровольців – ультрас, викладачів, робочих, студентів будуть пам`ятати, що часто йшли на фронт зі своєю зброєю та набоями, а потім набоями їх забезпечувала не держава, а волонтери і прості громадяни.
Тому багато хто з правих виборців не може погодитись з тим, що держава здатна хоч чимось керувати ефективніше, ніж приватний бізнес. Складно звинувачувати їх через це у відсутності патріотизму. Зрештою, якщо концерн “Укрспирт” хронічно збитковий, про яку ефективність державного управління можна говорити?
Виборець подорослішав. Але поки що не став дорослим. Він ще не до кінця зрозумів, що між виборами та рівнем життя є прямий зв'язок. Як, доречі, і між голосуванням та лінією фронту.
Партія, котра зможе продемонструвати право-ліберальну риторику, котра забуде про “традиційні цінності”, “християнські цінності”, патерналізм тощо зможе на наступних виборах до парламенту отримати свої пристойні відсотки. Мова не йде про перемогу, скоріш про 10-15%, але це дуже непогано. А на місцевих виборах, котрі вже зовсім скоро, можна поборотись і за кілька крупних міст.
Питання – хто ризикне підняти праву риторику, хто почне говорити про права людини, а не про обов'язок держави щось комусь забезпечувати, хто почне робити ставку саме на сильних людей, котрі хочуть взяти від життя все самі, а не отримати від “великого брата” якусь подачку.
Наразі я не знаю відповіді на це питання. Але сподіваюсь, що ця відповідь існує, і ми дізнаємось її вже незабаром.
Читайте: Чому я проголосую “за”: аналізуємо програми кандидатів в президенти
Олександр Кравченко, журналіст КиевVласть
