Чому в Києві повинна бути вулиця Джона МакКейна
Друзі, від сьогодні у нас є 92 дні (!) для того, щоб переконати повноважних представників центральної влади та місцевого самоврядування у потребі віддячити за внесок в обороноздатність та суверенітет України чи не найбільшому захисникові наших інтересів в американській політиці сенатору від Республіканської партії ДЖОНУ МАККЕЙНУ.
Є пропозиція увічнити пам’ять про John McCain, рекомендувавши місцевим органам влади перейменувати на його честь якусь вулицю з кондовою радянською назвою. Хіба ж приємно жити з-поміж “Агрегаторних”, “Колекторних”, “Індустріальних”, “Дегенераторних” і пр. витівок радянського топонімічного неймінгу вулиць та площ, коли є людина, чий внесок на дипломатичному рівні важко переоцінити?!
Стисло, чому ми МАЄМО зробити це і чому ця справа – справа честі.
Насправді, ми багато завинили перед тими, хто виборює українські національні інтереси на світовій дипломатичній арені, не будучи українцем за походженням чи політичною приналежністю. У нас обмаль вулиць імені Гаррета Джонса – людини, завдяки професійній чесності якого світ вперше почув про Голодомор. Навіть вулиць Джеймса Мейса, який присвятив дослідженню нашої національної трагедії все життя, частку якого прожив в Україні.
Але ці топоніми вже є. Проте в Україні, єдиній європейській країні колишнього соцтабору, досі немає пам’ятника чи міської топонімики на честь Рональда Рейгана – переможця в Холодній війні між світовою демократією та радянським імперіалізмом. Людині, чия внутрішня та зовнішня політика прискорила “м’яку” трансформацію СРСР у глобальну систему світового ринку, звільнила країни центрально-східної Європи та Балтії з-під комуністичного ярма та відірвала від російської соціально-економічної пуповини.
Якщо з Рейганом таку ситуацію ще можна якось толерувати, бо “дядюшка Роні” ніколи не приділяв спеціальної уваги Україні, ба навіть заохочував керівництво республіки не поривати з Москвою, бо це могло б ускладнити процедуру контролю за радянським ядерним арсеналом, то зі спочилим 25.08.18 сенатором Джоном Маккейном такого точно не повинно статися!
Адже ця людина прилюдно заявляла про підтримку України й під час Євромайдану, і з самого початку російської збройної агресії на сході України. Саме його зусиллями конгрес США прийняв законопроект про щорічну сталу військово-технічну допомогу Україні, а кілька місяців тому й щодо надання Україні летальної зброї.
Саме він наполіг на застосуванні торгово-економічних санкцій проти РФ за анексію Криму. Саме він першим в американському політикумі охарактеризував дії Кремля в України тероризмом. Ба, більше - в інтерв'ю австралійському телеканалу ABC у 2017 році він назвав президента РФ більшою загрозою для світової демократії, ніж ІДІЛ.
Його особиста історія надихає й служить мотивуючим життєвим прикладом. Кадровий військовий, нащадок двох 4-зоряних адміралів американського флоту (батько й дідусь) – Джон Маккейн служив у військово-повітряних силах пересічним пілотом винищувача. Так, це країна, де діти вищого генералітету служать “на нулі”. Одного дня 1967 року він був збитий над В'єтнамом, катапультувався. Зі зламаними передпліччям й обома ногами потрапив у полон до в’єтконгівців, провів там п'ять із половиною років.
З полону Маккейн повернувся понівеченим. До кінця життя він не міг підняти рук вище рівня плечей, бо, попри важкі переломи, він систематично піддавався тортурам, зокрема й агентами ГРУ, які дізналися про високе адміральське становище його батька в Тихоокеанському флоті США й намагалися отримати стратегічну інформацію.
У 1993 році він із дружиною удочерив важко хвору дівчинку з Бангладеш, на лікування якої витрачав мало не більше коштів, ніж на ортопедію власних кінцівок. У 2005 року він, сам колишній бранець, ініціював законодавчу заборону знущання з іракських полонених на сумнозвісній базі Гуантанамо.
Зрештою, ще в 1999 році Маккейн уперше публічно заявив про плани кремлівських яструбів повернути контроль над Грузією й Україною. Більшість наших політиків тоді лише пальцем біля скроні повели, мовляв – відбили старику-сенаторі мізки у В’єтнамі…
Маккейн не став президентом США (двічі поступався на виборах – спершу Джорджу Бушу-молодшему, відтак Бараку Обамі), проте аж ніяк не програв у великій політиці, очоливши найпотужніше економічне та військово-технічне лобі в американському конгресі.
Єдина битва, яку він програв остаточно, це битва із важкою формою онкології, яка забрала в нього життя за кілька днів до 82-річчя.
Маккейн декілька разів відвідував Україну, бував у Маріуполі, Широкиному - впритул до лінії фронту. Десятки разів зустрічався із нашими політиками та громадськими лідерами у США, лобіював прийняття проектів з підтримки українських дипломатичних ініціатив та програми сприяння переозброєнню ЗСУ. Джавеліни на башті українських “Дозорів” на останньому параді – це його останній внесок у нашу обороноздатність.
Те, що він зробив для України – приклад, яким варто надихати майбутніх українських політиків. Приклад, який не личить забувати нам, сучасникам, які багаторазово на власні очі бачили сенатора Маккейна на Майдані та серед українських воїнів в зоні бойових дій.
Його ім’я повинно бути увічнено в назвах української міської топоніміки. Нехай найбільший американський друг України живе з нами вічно!
Дмитро Рибаков, журналіст, медіаексперт
