Павло Смовж: “Як тільки після деокупації в Іванкові з'явилася електроенергія та інтернет, я приступив до роботи і вже через кілька днів віддрукував газету”
Війна змусила багато засобів масової інформації припинити свою роботу через фізичне знищення майна деяких або через скрутну фінансову ситуацію, що склалася на ринку для всіх медіа. Особливо важко доводиться друкованим виданням, які останніми роками і так переживали не найкращі часи: проблеми роздержавлення, недотримання місцевою владою вимог законів і своїх зобов'язань, неефективне реформування “Укрпошти”, а зараз ще й війна. Всі ці проблеми має у своєму досьє і “Трибуна праці” – іванківська газета з більш як 91-річною історією, котра на сьогодні є фактично єдиною друкованою газетою Вишгородського району. Як вдається долати труднощі та працювати далі, КиївВладі розповів її головний редактор Павло Смовж, який під час окупації Іванкова рятував з розграбованої редакції підшивки газет, що зберігалися там з 1957 року, а після деокупації випускає газету самотужки. Він з сумом констатує: якщо до жовтня цього року не вдасться знайти нових джерел фінансування – видання доведеться закривати назавжди.
KВ: Розкажіть про газету “Трибуна Праці”.
Павло Смовж: Тематика нашої газети – суспільно-політична, в загальному кажучи. Вона – щотижнева, будується переважно на місцевому матеріалі, бо людей насамперед цікавлять місцеві факти з життя. Охоплення – колишній Іванківський район, а нині – Іванківська громада, котра територіально є найбільшою в Україні. До війни тираж був 1,5-1,7 тисячі, зараз – 1 тисяча.
На сьогоднішній день моя “Трибуна праці” залишилася єдиним друкованим виданням у Вишгородського районі, якщо не брати до уваги міську газету “Вишгород”, що видається тамтешнім комунальним підприємством за сприяння міської ради. Вона розповсюджується тільки у Вишгороді й безкоштовно.
До війни у нашій редакції було чотири працівники: крім мене, ще одна журналістка, бухгалтер та оператор комп'ютерної верстки. Після деокупації залишився я один: моя колега була пенсійного віку і, переживши окупацію, не побажала продовжувати роботу. А з 1 липня минулого року, коли прийняв рішення призупинити випуск газети, розрахувалися вже й бухгалтер і комп'ютерник, ставши на облік у центрі зайнятості.
На фото: колектив газети до війни в кабінеті головного редактора
Після майже двомісячної перерви, викликаної повномасштабним вторгненням росії в Україну та окупацією північної частини Київщини, перший відновлений номер газети вийшов 22 квітня 2022 року. Як тільки в Іванкові з'явилися електроенергія, інтернет і мобільний зв'язок, я негайно приступив до роботи і вже через кілька днів віддрукував в Києві газету.
Хто фінансував? Ніхто не фінансував. Працювали на ентузіазмі, навіть без зарплати. Всі невеличкі кошти, котрі вдавалося заробляти, спрямовував на оплату поліграфічних послуг київської друкарні “Мега-Поліграф”, де наша газета друкується вже багато років. Й при цьому ще накопичили 71 тисячу гривень боргу. Тож 1 липня минулого року ця 71 тисяча й змусила мене призупинити випуск газети, про що й оголосив читачам. Бо нарощувати далі борги було б самогубством…
Проте протягом другого півріччя минулого року мені вдалося погасити майже всю цю заборгованість.
Безмежно вдячний своїм колегам-друзям – голові Національної спілки журналістів України Сергію Томіленку та очільнику Академії української преси Валерію Іванову: завдяки їхній допомозі “Трибуні праці” було виділено грант посольства США в Україні. Отож з 25 січня 2023 року я вдруге відновив випуск газети. Цей грант розрахований на 10 місяців – до жовтня 2023 року. Якщо до цього часу не відшукаю інших варіантів, доведеться знову припиняти видання газети. І на цей раз, мабуть, уже назавжди...
На фото (зліва направо): голова НСЖУ Сергій Томіленко, Павло Смовж та очільник Академії української преси Валерій Іванов у редакції “Трибуни праці”
KВ: Розкажіть про свій ранок 24 лютого 2022 року.
Павло Смовж: 24 лютого прийшов на роботу, як і мої колеги, приголомшений тим, що почалася повномасштабна війна. Але, чесно кажучи, я навіть не уявляв собі масштабів, яких вона набере... Ми до обіду побули на роботі, а потім розійшлися по домівках. Але майже вся комп'ютерна техніка залишилася в редакції. А наступного дня в Іванкові уже були рашисти.
Згодом почалися жахіття жорсткої окупації – селище відключили від електроенергії, води, мобільного зв’язку й інтернету.
18 березня вони (російські військові, – KВ) залізли в редакцію через вікно: вирвали решітку. Позабирали майже всю оргтехніку. З основного комп'ютера, де був весь наш електронний архів і на якому версталася газета, вирвали жорсткий диск. Забрали майже всі папери, що лежали на столі й у шухлядах. Потім, до речі, деякі з них – разом з розкуроченими комп'ютерами – знайшли в школі села Шибене біля Бородянки. Звідти передали мені цілу коробку документів.
На фото: розграбований окупантами кабінет Павла Смовжа
Після деокупації я деякий час працював на своєму домашньому ноутбуці, а наш комп'ютерник – на своєму. Аж поки не допоміг Сергій Антонович Томіленко, голова НСЖУ. Він зв’язався через своїх знайомих з редакцією американської газети The Washington Post і американські колеги-журналісти подарували нашій редакції потужний комп'ютер, монітор, клавіатуру – тобто, цілий комплект.
KВ: Ви контактували з російськими військовими?
Павло Смовж: Ні, не контактував. Боявся навіть на очі їм показатись: був упевнений, що вони до мене теж прийдуть. Вони постійно розшукували АТОвців, маючи адреси їх проживання. Кого знаходили – забирали… Бог милував, до мене не зайшли, не забрали.
KВ: Під час окупації Іванкова ви навідувалися в редакцію?
Павло Смовж: Так. 18 березня мені повідомили, що російській військові вирвали решітку на вікні з тильного боку приміщення, залізли всередину й пограбували редакцію. Тож наступного дня я таки ризикнув. У нас зберігалися підшивки газети, починаючи з 1957 року. Я дуже за них боявся, бо це історія – і газети, і редакції, і району, і людей. Не зважаючи на велику небезпеку, поїхав туди автомобілем, начепивши шмат білого полотна, й забрав усі підшивки. Машина стояла перед редакцією на вулиці. Один раз проїхав повз неї якийсь чорний джип з кулеметом на кузовку, але не зупинився. Видно, орки кудись поспішали…
Потім після обіду поїхав ще раз – уже за картинами: в редакції була влаштована виставка художника-земляка Степана Савченка. Великі картини, написані олійними фарбами, чомусь не привернули увагу мародерів. Тож завантажив і врятував ще й картини. Бо, думаю, повернуться ще раз в редакцію, то або зіпсують їх, або спалять: всяке могло бути… Отак 19 березня зробив у редакцію аж два успішних рейси.
KВ: Кому належить приміщення, де знаходиться редакція?
Павло Смовж: З 1963 року приміщення, а це окремий будиночок, було повністю редакційним. На 15 соток землі під ним у нас був навіть Державний акт. Але коли розпочався процес роздержавлення, районна рада вперлася і не виносила рішення про вихід із співзасновників редакції та газети – у порушення закону про реформування друкованих ЗМІ. Я навіть подав до суду на райраду, бо її депутати не приймали відповідного рішення чотири сесії підряд. І виграв цей суд. Він зобов'язав райраду винести рішення про роздержавлення і виплатити мені компенсацію за завдану моральну шкоду в розмірі 1 гривні. Це вже я так, заради принципу…
А от редакційне приміщення Іванківська районна рада таки в нас забрала. Потім воно перейшло у територіальну громаду і тепер воно в її комунальній власності. Редакції оформили договір оренди на 49 років з оплатою 1,23 гривні в рік, як це передбачено законом про роздержавлення. Потім селищна рада половину кімнат забрала для старости з діловодом одного з округів. За редакцією залишилося три кімнати. Але мені більше й не треба: нема кому вже там працювати…
Приміщення зараз занепадає. Особливо тріщать стіни, адже цей будинок споруджувався у… 1910 році. Я його підтримував, капітально відремонтував 15 років тому. А тепер ніхто за ним особливо й не дивиться. Вікно, через яке вони залазили, й вирвану решітку відновили: там великої роботи не було. Постріляні кулями шибки замінили. Ну а понівечені двері між кабінетами, то я деякі замінив. А на ту половину, де староста, з коридора “вхід вільний”: нових вони й досі не вставили.
KВ: Чи подавали ви – й куди – заяву на відшкодування пошкодженого та вкраденого майна?
Павло Смовж: (Сміється). Куди подавав… У місцеву поліцію, звичайно ж, – згідно рекомендацій. Написав заяву, перерахував у ній все вкрадене та розбите. Але ніхто не приходив навіть оглядати. Залишив заяву, так воно і з кінцями…
KВ: Чи зверталися ви за допомогою до місцевої влади?
Павло Смовж: Звертався до голови селищної ради. Й неодноразово. Нову угоду про висвітлення їхньої діяльності вона укладати торік відмовилася. Обіцяла, що укладемо угоду на нинішній, що передбачить у місцевому бюджеті відповідні на це кошти. Двічі я до неї ходив у грудні, коли ще не приймався бюджет на 2023 рік. Спеціально ходив і ми розмовляли на цю тему. Але так і не дотримала вона свого слова.
А населення громади хоче знати, чим займаються обрані ним депутати, керівники селищної ради. Було два колективних листи до них з проханням підтримати редакцію і відновити випуск газети. Під одним з них було, казали мені, 156 підписів. Проте реакції належної підтримки з боку органу місцевого самоврядування не було. Тому я, коли в січні вдалося вдруге “реанімувати” “Трибуну праці”, змушений був написати доволі різкий блог редактора. Про те, що висвітлення діяльності селищної ради надалі не буде, бо її керівники не хочуть висвітлювати ні свою діяльність, ні депутатів.
Звичайно, селищна рада дещо публікує на своєму сайті, але, як правило, мало хто її там читає. А в законі про роздержавлення друкованих ЗМІ передбачено, що переважне право на висвітлення діяльності органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування є однією з форм підтримки роздержавлених ЗМІ. Згідно цього закону, така норма є рекомендаційною, але є ще закон “Про порядок висвітлення діяльності органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в ЗМІ”, в якому є слово “зобов'язані”: органи місцевої влади і органи державної виконавчої влади зобов'язані передбачати у місцевих бюджетах кошти на висвітлення своєї діяльності окремим рядком. У законі “Про місцеве самоврядування в Україні” теж є норма, котра зобов'язує їх висвітлювати свої діяльність. Але… Маємо те, що маємо.
Без підтримки в такій формі органів місцевої влади – районних рад та адміністрацій, територіальних громад – зараз практично неможливо випускати газети. Під час війни – це не якийсь там бізнесовий проєкт, а важлива складова інформаційної боротьби з ворогом. Тим більше, що надходження від реклами й оголошень впали майже до нуля. Такого ще ніколи не було. А це ж основна стаття доходів редакцій – разом з коштами від тиражу.
KВ: Тобто, зараз випуск газети здійснюється виключно за грантові кошти? А як же передплатники?
Павло Смовж: Перший номер вдруге відродженої газети – вже за згаданий грант – вийшов, наголошую, 25 січня 2023 року. Поштова передплата на 2023 рік проводилася, як завжди, у жовтні-грудні минулого року, але тоді я ще не знав, що зможу отримати такий грант. Тобто, не знав, чи зможу відновити газету. Тому передплату й не оголошував. Через це газета розповсюджується нині вроздріб та безкоштовно. Перші три номери за моїм проханням старости розвозили по селах і роздавали людям. Потім домовився з деякими підприємцями, які мають по селах магазини, щоб вони там продавали. В Іванкові вона теж реалізовується в деяких магазинах. Також забезпечую безкоштовно газетами всі сільські бібліотеки громади, де їх читає, виявляється, немало людей. Таким чином і викручуюсь.
Але один тільки роздріб – це поганий варіант. Як не дивно, рівень продажів газети залежить навіть від… погоди. Оце безперервно майже йшли дощі, то люди рідше ходили по магазинах та на базар, й помітно впала реалізація газети. А поштова передплата гарантує: людина як заплатить, то їй мають краще-гірше, але доставити пресу додому.
Хоча так зване реформування “Укрпошти” – цей бізнесовий проєкт Смілянського – продовжує губити місцеву пресу і соціальну функцію поштового відомства № 1 (як люблять вони себе називати). Про це давно вже криком кричать редактори й колеги-журналісти з усіх областей. Адже “Укрпошта” поскорочувала майже всіх листонош по селах. У Іванкові, наприклад, було п'ять автомашин – так званих пересувних поштових відділень – тепер дві забирають у Бородянку, залишиться тільки три. Три машини на 81 населений пункт!
До того ж, у них чіткий графік, за котрим у селі машина перебуває від 30 до 45 хвилин. Залишають кореспонденцію, пресу, комунальні рахунки тощо в старости, магазині або медпункті, якщо людина не прийшла по них сама, і поїхали далі… Бо у кожній такій поштовій машині стоїть GPS і з Києва контролюється графік її руху. В разі порушення якого поштовиків карають, в тому числі й гривнею…
В Іванкові є листоноші, але не всі навіть на 0,9 мінімальної зарплати працюють. Якщо у нас мінімальна 6,5 тисячі гривень, уявіть собі, що людина одержує… Через пошту в останні роки також почали зменшуватися тиражі газет.
Після деокупації “Укрпошта”, до речі, відмовилася проводити у нас передплату газет на друге півріччя. У Бородянці, Макарові теж не передплачували. Посилались на війну, на те, що у них знищена база даних, на третє-десяте. То я в кожному номері друкував бланк абонемента на останній сторінці з припискою: вирізайте цей абонемент, заповнюйте і просіть листонош оформляти передплату. 188 чоловік таким чином передплатили. Але газета для такої кількості людей була б золота… От ще і з цих міркувань довелося закривати газету на друге півріччя минулого року.
KВ: Чи змінилася тематика “Трибуни праці” після деокупації?
Павло Смовж: Звичайно, змінилася. Насамперед, доводиться давати в газеті різні роз'яснення – по пільгах, виплатах тощо. Це така інформація, яку людям треба доносити.
Став писати про полеглих земляків-захисників України та воїнів ЗСУ, які визволяли наш край.
Після деокупації в кожному номері став виділяти окрему сторінку про розбомблені і спалені села. В 11 номерах газети, які вийшли торік у квітні-червня, публікувалися такі фотодокументи про розруху в 11-ти населених пунктах. У моєму рідному селі Тетерівське, де я народився, 111 будинків знищено під нуль, лежать тільки купи цегли. Ще 97 потребують капітального ремонту. А там загалом було близько 300 домогосподарств…
Така сама картина в селах Підгайне, Кухарі, Слобода-Кухарська, Жерева, Захарівка, Варівськ, Сидоровичі, Людвинівка… Люди в них постраждали найбільше. Адже весь березень там йшли бої: наші воїни боронили підступи до Києва, а також контратакували ворога.
До речі, про актуалізацію тематики та сучасні форми донесення інформації до більшої кількості людей. У мене вже давно є сторінка “Трибуна праці” у Фейсбуку. На ній розміщую анонси чергових номерів газети: треба підвищувати інтерес до свого видання ще до появи його в світ. Також публікую там розповіді про героїв-воїнів ЗСУ та інші, буває, матеріали, що заслуговують на увагу не лише читачів газети. Статистика кожної публікації засвідчує: не “вподобайками” вимірюється їх популярність. “Лайкають” одиниці, а переглядають і читають – тисячі. У мене є розповіді, які поширюють десятки й сотні користувачів, а взаємодіють з ними – десятки тисяч інколи. ( “Рекорд” кількох матеріалів – по 40-70 тисяч переглядів).
Проблеми з доставкою паперового варіанту газети деякі читачі вже кілька років розв’язують з допомогою передплати електронного – у форматі PDF. Надсилаю їм “Трибуну праці” електронною поштою.
Фото надані Павлом Смовжем
Спілкувалася Альона Мельник
