Макарів: звільнена земля сильних людей
Нескорений Макарів став одним із символів цієї війни. А фото мера, який у військовому однострої піднімає над своїм пораненим містечком жовто-блакитний стяг, – це вже хрестоматійна світлина. Я їду в Макарів, щоби зафіксувати звірства окупантів і на власні очі побачити щастя визволених. Як і всюди по звільненій Київщині, тут моторошно від понівечених будинків і вирваних з коренем людських доль. Але, як і всюди по звільненій Київщині, тут на кожному кроці сповнені віри у перемогу, сильні і дуже красиві люди.
Шлях до Макарова лежить через розбитий логістичний парк “Комодор”. Вигорілі опори складських стелажів, що стирчать з-під проваленого даху, нагадують велетенські сурми. Коли дивишся на них, будь-який сумнів, що ці сурми прямо в небо сурмлять страшну мелодію прокльонів окупантам – зникає миттю. Іншої мелодії тут бути не може.
На фото: рештки логістичного парку “Комодор”.
Запахи
Міст через Здвиж цілий. Якби не кілька здоровезних дірок від мінометних прильотів, можна було б подумати, що війна дивом оминула цю інжинерну споруду. Але, ні. Тепер сонечко над Макаровим лоскоче хвилі ріки прямо крізь рани на мосту.
У кожній своїй подорожі я багато уваги приділяю запахам. Запахи війни страшні і дуже довго не відпускають тебе. Але мені пощастило і перші ковтки повітря Макарова не злякали, а, навпаки, дуже потішили. Секрет у тому, що я їду сюди у переддень Великодня. Нечисленні місцеві печуть у грубках паски. Тож замість млосного аромату згарищ, неглибоких могил та розтягнутих собаками решток окупантів, у повітрі висить благодатний аромат святкової випічки.
На центральній площі біля вщент вигорілого хлібного магазинчику – невеличкий ярмарок. Тут пахне свіжими огірками, різними копченостями та людською радістю.
На фото: місцевий ярмарок
“Ох, синочок, я і не думала, що купувати їжу на базарі – це таке щастя. Ми ж з льохів не вилазили днями, консервацію їли… А тут і паска скоро, і ярмарок осьо”, – випалює мені бабуся, у котрої я спитався, чи бува не дорого правлять за свій крам торговці.
За розбитою будівлею “Укртелекому” точка роздачі гуманітарки. Одяг, домашні закрутки, коробочки, пакуночки. Біля цього хозяйства стоять за старших дві пані. Вони усміхнені і від них пахне надією і гордістю.
“У нас просто неймовірні люди, несуть для нужденних останнє. Це настільки зворушливо, коли люди ось так, просто так, готові допомагати ближнім. З такими людьми ми і переможемо, і відбудуємося”, – розповідає одна з панянок, поки інша кличе суворого чоловіка, який мусить провести мені екскурсію по тутешньому сховищу.
Чоловікові 67 років. Звати Юрій. “Позивний “Дєд”, а прізвища не питай, бо я боєць тероборони”, – суворо відказує мені чоловік і проводить у підвал тієї-таки розваленої будівлі “Укртелекому”.
Біля сходів у підземелля, чоловік робить паузу, повертається і просить. “Оно зніміть як нам вишку зв’язку розбили, суки! Спеціально гатили, мать їх так, щоб люди подзвонити рідним не могли”. Я знімаю і продовжую рух униз. Дорогою зауважую, що підвал абсолютно позбавлений ароматів цвілі і вогкості.
“Отут люди спали, і отут. Були дні набиралося по кількадесят душ. Осьо склад із їжею, осьо медицина. А отут ми їсти готуємо. І отут люди спали. А сюди було прилетіло, коли “градами” і “ураганами” по будівлі гатили, так ми трошки прикрили”, – розповідає “дєд”-Юрій.
У сховищі приємно пахне їжею, яку місцеві господарки готують прямо під землею на плитці із під’єднаним газовим балоном. Я давно зауважив, що запах їжі завжди додає життя і буденного спокою у місця, які постраждали від найстрашніших обстрілів. Так було в Ірпені, на Вишгородщині, так є в Макарові – їжа шкварчить – життя триває.
Після оглядин сховища, провідник веде мене на екскурсію до приміщення “Укртелекому”. Заходимо із заднього двору. Біля ґанку імпровізований меморіал – кілька яблук, букет гвоздик у трилітровій банці і військова шапочка, як решето побита дірками. Тут загинули троє місцевих хлопців із тероборони.
У приміщенні – суцільна руїна. Бите скло, уламки ракет, меблів, припорошена пилюгою техніка. Не постраждало хіба художнє панно українки-поштарки над центральним входом до будівлі. Під ним місцеві дівчата вже почали прибирання і вже дуже скоро в цій понівечений будівлі буде пахнути чистотою.
Життя і смерть
Проїжджаючи повз місцеве кладовище, почув страшну історію. Тікаючи, московити настільки розізлились, що замінували могили і надгробки...
Чому нелюди так помстилися цвинтарю, зрозумів між Макаровом і Липівкою, де наші хлопці знищили позиції ворога. Земля під ногами загарбника тут у прямому сенсі слова горіла. Рештки боєприпасів, техніки, амуніції окупанта – повсюди. Рештки самих московитів уже вивезли, лишилися хіба дрібні шматки, яких трохи позбирали у мішки, а трохи потягали собаки.
Чимало понищеної техніки й у кварталах багатоповерхової забудови. В одному дворі я знайшов номер спаленої вантажівки ворога. На номері значився 87 регіон РФ – Чукотка. Коли уявляєш, що людина подолала майже 7 тисяч кілометрів, щоби творити лихо на Київщині, а потім загинути в дворі звичайної макарівської багатоповерхівки – стає страшно від абсурдності цієї жахливої реальності. Біля номеру з Чукотки валялася спалена бензопилка, електроплита, ложки, бідони… Московити вкрали все це у місцевих, але доперти крам у свої нори у них забракло сил. І чиєсь добро згоріло разом із нікчемним життям ворога.
Але незважаючи на картини страшної розрухи, історії про муки і страждання і дуже багато проявів смерті навколо, відчуття від Макарова все одно життєствердне. Квіти ростуть, дерева цвітуть, люди попри все – усміхаються.
Люди
Чи то через великодні свята на порозі, чи то мені просто так пощастило, але люди із щирими усмішками на вустах траплялися мені всюди: і на вцілілих вулицях і посеред згарищ і розвалин.
“А чого журитися”, – каже мені Геннадій, водій розмальованого ворогами мікроавтобуса. “Мені он як помалювали машину, а я її, навіть, мити не збираюсь. На кожному блокпості хлопці пізнають і без черги пускають. Журналісти з усього світу це авто уже зняли – гордість”, – тішиться чоловік.
На фото: авто Геннадія
Не журиться і 66-річна жінка, квартиру якої повністю знищили окупанти, а приватний будинок, у який вона тимчасово переселилася, також зазнав пошкоджень. Від фоток руйнувань, які вона мені показала – холоне серце, але пані сповнена бадьорості:
“Жива і слава Богу. Руки-ноги-голова цілі. Треба вірити в краще і людям допомагати, що ще робити лишається”. Жінка розповідає, що під час боїв випікала у грубі хліб і роздавала людям. А сьогодні наварила каструлю розсольнику і принесла її в пункт гуманітарної допомоги. “Спробуйте”, – припрошує вона, – “Якщо дозволите вас сфотографувати і скажете своє ім’я”, – наполягаю я, – “Суп фотографуйте, а мене не треба”, – відрізає моя частувальниця. Смачнішого супу я досі не куштував…
Методист Макарівського районного будинку культури Наталія Гербут, яку я зустрів на порозі її понівеченої установи, розповіла мені про те як рятувалися люди під час ворожих нальотів і обстрілів.
“У нас тут було 2 сховища, я називала їх “гуртожиток номер один” і “гуртожиток номер два”. Людей до п'ятисот ховалося. Місцеві, кияни, яких сюди навігатор завіз, індуси, сирійці… Страшно, а що поробиш. Я від початку війни тут, і рибу чищу, і прибираю, і гуманітарку роздаю, і хлопцям з тероборони допомагаю. Це не геройство, ні. Просто це наш Макарів і наша Україна, а тому дивно було б, коли я не робила все від себе залежне, щоби допомогти своїй землі”.
“І я, і Наташа, і наш електрик, інші працівники – тут всі від самого початку, допомагають людям”, – продовжує розмову директор Центру культури і дозвілля Макарівської селищної ради Людмила Колос” – “Ми навіть прапор наш підняли на щоглу біля будинку культури 24 лютого, щоб люди бачили – тут Україна й оркам тут нема чого робити. Але його окупанти збили, він впав і порвався. Та куди ж ми без прапора? Спочатку цей збитий і поранений прапор голова громади Вадим Токар над будинком культури підняв. А згодом стяг степлером скріпили і два патріота-макарівця Роман та Сергій його знов на щоглу повернули. Тепер це символ нашої боротьби і перемоги”, – резюмує Людмила
На фото: Людмила Колос і макарівський “Прапор Перемоги”
На фото: голова Макарівської громади Вадим Токар і “Прапор Перемоги” (фото: makariv.media)
Фото КВ
