Закохана у фестиваль
З чого починається мрія? З маленької подорожі, коли ще восьмикласницею вирушаєш на “Прес-весну”, їдеш майже 40 хвилин до хостелу, а виходиш звідти всього за 10, щоправда іншим шляхом. Коли волонтерів не призначають тобі, а ти сам обираєш, кому довірити супроводжувати себе протягом фестивальних днів, а потім це знайомство переростає у дружбу. Дружбу, яку подарував тобі фестиваль.
Ти закохуєшся в “Прес-весну” з першого подиху. Це неймовірне відчуття, коли в одному залі збирається неймовірна кількість талановитих людей, які не просто мріють спробувати себе у ролі журналістів, операторів чи фотокореспондентів, але впевнено йдуть до своєї мети, навіть якщо задля цього доводиться не спати кілька ночей поспіль. І насправді спати зовсім не хочеться. Адже робота настільки захоплює тебе, що час летить непомітно. Намагаєшся вкласти в свою відеороботу усі ті враження, які було пережито за два дні фестивалю і розумієш, що 5 хвилин відео – таки замало, щоб поділитися усіма емоціями.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Наступні роки Фестивалю показали, що й кількох сторінок друкованого тексту недостатньо, аби вмістити колорит подій, зустрічей, емоцій, цікавих людей і розумних думок, які не просто записуєш, але й проносиш через кожну свою подальшу роботу. Удосконалюєш набуті навички і з того, хто вперше поїхав, бо “було цікаво, як там”, стаєш завсідником, тому що цікаво, “чи вдасться зростати професійно в обраному напрямі”.
Фестиваль – як наркотик. Якщо ти приїжджаєш вперше, налаштовуйся, що тебе буде тягнути сюди постійно. Ти отримуєш нагороди лауреата й мариш перемогою. Перемагаєш і прагнеш повторити, а то й перевершити свій попередній результат.
Саме на “Прес-весні” я знайомилась з викладачами гуманітарних спеціальностей різних вузів. Саме фестиваль не лише назавжди закохав мене у “четверту владу”, а й сприяв тому, що я стала студенткою-журналісткою Університету ДФС України в мальовничому місті Ірпінь.
І ось сьогодні я святкую свій маленький фестивальний ювілей – 5 років: від школярки, яка мало що уявляла про “Прес-весну” і “ЮН-ПРЕС”, до студентки спеціальності “журналістика”.
Багато що змінилося. Мій перший волонтер, наприклад, п'ять років тому був звичайним школярем і гуртківцем КПДЮ, що з року в рік є основною локацією Фесту, а нині він працює у цьому закладі й уже сам навчає майбутніх волонтерів “Прес-весни”.
“Ніколи не хотів бути на місці учасника Фестивалю, завжди приваблювало закулісся. Мало хто знає, наскільки там цікаво. Адже для вас “Прес-весна” – це три дні і крапка. А для нас – місяці кропіткої підготовки. І от коли ти вже стоїш за кулісами за хвилину до виходу на сцену, а з зали на тебе дивиться безліч очей – знайомих і нових – ти розумієш, що все не даремно. Вступив до вишу навчатися на історика, але Фестиваль дає змогу відчути себе у багатьох творчих ролях, від ведучого, до журналіста усіх напрямків”, – розповідає Олександр Адаменко (так-так, той самий давній знайомий, який цьогоріч вже виконує роль “шефа” над волонтерами, ведучими і всіма юними активістами, які роблять фестиваль максимально цікавим та комфортний для нас).
Серед учасників вже не так просто знайти старих знайомих, адже конкурсанти попередніх років дорослішали разом з фестивалем і покидали його лагідні, учительські руки. Змінюються й координатори, керівники делегацій… Проте, що залишається незмінним, то це ті емоції, те неймовірне, хвилююче, ейфорійне тремтіння, яке охоплює від самого серця і аж до кінчиків пальців, якими тримаєш ручку, що скоро писатиме матеріал у конкурсну газету.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
“Прес-весна” для мене – як хороший друг, якого дуже рідко бачиш, але зустріч з яким завжди неповторна і приносить лише найкращі враження. І зовсім неважливо, яке місце хто виборює, скільки нагород везе додому. Важливо те, що перша сходинка до Великої мрії починається з фестивалю “Прес-весна на Дніпрових схилах”.
