Київ – сторінка його біографії: росіянин з київським корінням – всесвітньо відомий бард
У столичному Центрі культури “Український Дім” відбувся вечір пам’яті Володимира Висоцького. Київський театр поезії та пісні, відгукуючись на численні побажання українських знавців, любителів і колекціонерів пісень і віршів Володимира Семеновича Висоцького, вирішив не пропускати День пам'яті 25 липня і показати оновлену, а для багатьох нову програму за творчістю поета “Ще не вечір”.
Минулого року, до дня народження видатного поета, барда й артиста, Київський театр поезії й пісні оголосив 2018 рік роком Володимира Висоцького. Звісно, неофіційно. Але цю дату в Києві святкували з розмахом. І ось – новий концерт.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
– Ми символічно зібрали свого глядача саме тут, під знаком трьох Володимирів: по-перше, на Володимирській гірці, по-друге, на честь Володимира Висоцького і, по-третє, цей Палац, можливо, приймає глядача востаннє, бо незабаром може стати резиденцією Володимира Зеленського, – напівжартома-напівсерйозно каже, відкриваючи концерт, керівник Театру поезії і пісні, шанувальник творчості Висоцького Семен Рубчинський, - Здається, що лише вчора ми, молоді, занепокоєні, відчайдушні, з нетерпінням чекали кожну нову виставу Висоцького, кожен його наступний вірш. Але й сьогодні не тільки ми – старша генерація, а й наші діти, онуки співають його пісні, читають його вірші, ставлять його п’єси та знімають фільми про нього. Його люблять і розуміють, мабуть, у всьому світі.
Чому українці так шанують творчість Володимира Висоцького? Передусім, звичайно, через його талант і творчу самобутність. Але до цього варто додати ще й певну спорідненість душ, ментальності, адже у родоводі поета є київські сторінки. Його батько, Семен Володимирович (Шльома Вольфович), родом звідси, а бабуся, Дора Олексіївна, жила в столиці України до самої смерті в 1970 році й похована на Байковому цвинтарі. Поетів дідусь, людина високоосвічена, спеціаліст у різних галузях науки, 1911 року приїхав до Києва вступати до Комерційного інституту, а майже через рік вирішив піти в армію. Та потяг до знань був сильнішим за бажання воювати. 1914 року Володимир Висоцький-старший переїхав з Брест-Литовська до Києва, де одружився з молоденькою сестрою милосердя. Навчався паралельно в Київському університеті та Інституті народного господарства, організував майстерню з виробництва театрального гриму. До речі, його брат Леон, відомий хімік, став засновником київського заводу “Хімефір”. І досі в косметичній, хімічній, взуттєвій і навіть оборонній промисловості використовують розроблені ним речовини. У будиночку по вулиці Бульварно-Кудрявській (тепер — Воровського), 32, народилися батько майбутнього поета Семен і дядько Олексій. Потім родина переїхала в більше помешкання на Бібіковський бульвар (нині — бульвар Шевченка), згодом — на вул. Франка, 20. Бабуся Володимира Висоцького, Дарія Олексіївна (Іраіда — Дебора — Дора — Дарія Бройнштейн) померла 1970 року й похована на Байковому кладовищі. Дідусь Володимир Семенович відразу після громадянської війни переїхав до Москви. Батько поета, Семен Володимирович, навчався в 67-й київській трудовій школі, після її закінчення вступив до політехнікуму зв’язку, але згодом переїхав до батька в Москву. Кадровим офіцером, зв’язківцем він пройшов усю Велику Вітчизняну. Після війни доля знову повернула його до рідного міста, він прослужив тут чотири роки. Мешкав з дружиною в квартирі в Чеховському провулку, потім — на вулиці Жовтневої революції.
Володимир Висоцький дуже любив бабусю і у дитинстві майже всі літні канікули проводив у Києві. Тут Володимир Семенович зустрів і свою майбутню дружину – тоді актрису Театру російської драми Ію Савіну. 1968 року Володимир Висоцький вперше офіційно приїхав до Києва як артист. Тоді на кіностудії ім. Довженка режисер С. Цибульник почав роботу над фільмом “Карантин” за сценарієм Ю. Щербака. Володимиру запропонували написати пісні до стрічки. З двох написаних до фільму потрапила одна — “Давно змовкли залпи гармат”, яку виконав актор Юрій Каморний. Пізніше, відповідаючи на запитання кореспондентів, Висоцький сказав: “Я терпіти не можу, коли хтось, окрім мене, співає мої пісні”. 1971 року на гастролі до Києва приїхав Московський театр драми і комедії на Таганці, де Володимир Висоцький працював усе життя. Під час турне актори мешкали в готелі “Україна”. Вже тоді популярність Висоцького була настільки великою, що йому доводилося постійно змінювати кімнати, аби уникнути занадто настирливих шанувальників. Перший київський концерт знаменитий бард дав у Інституті кібернетики, а потім — на заводах “Ленінська кузня”, “Арсенал”. Усього протягом кількох тижнів вересня 1971 року він виступив у 29 організаціях Києва.
До нас дійшли спогади Емілії Ващук, робітниці заводу шампанських вин, де тоді співав актор: “Коли я зайшла до клубу, то побачила там силу-силенну людей, які не лише на стільцях сиділи, а й розміщувалися на підвіконнях, на підлозі, у проходах, навіть на сцені, яка вся була заставлена магнітофонами. Коли на сцену вийшов молодий русявий чоловік у чорному гольфі й заговорив низьким хриплим голосом — зал затамував подих. Коли він співав, то мені було аж страшно за нього: він робив це з таким напруженням, що здавалося, що в нього ось-ось розірвуться жили й серце. Коли напруга спала, стало зрозуміло, що перед нами — співець народних тривог.
Після закінчення концерту його організатори стали запрошувати актора до дегустаційної зали, але він ввічливо, проте рішуче відмовився, розпрощався й поїхав”.
У книзі відвідувачів підприємства Володимир Висоцький залишив запис: “Сегодня выступал. Один! Нет, не один — вдвоем с гитарой! Виват! Завод шампанских вин! Я ваш навек — поклонник старый!”.
Столиця й Україна дбайливо плекають пам’ять про великого барда. Концерти в Театрі поезії й пісні ім. В.Висоцького, галерея Висоцького на Воздвиженці, бульвар його імені на Троєщині, пам’ятник Жеглову та Шарапову біля МВС, пам’ятник у Одесі – все це підверджує співзвучність творчості поета з нашим сьогоденням.
– Цього року Владимиру Висоцькому виповнилося б 81 рік, – зауважує Семен Рубчинський. – Але цікавість до його творчості з часом не зменшується, його пісні продовжують об’єднувати людей.
На традиційному вечорі його пам’яті, як завжди, звучали вірші й пісні Висоцького у виконанні народного артиста України Бориса Георгієвського, Тимура Бобровського та Дмитра Маклякова.
Сюрпризом для глядачів стало поява на сцені відомого лікаря Ольги Богомолець, і не просто поява, а неймовірне виконання ліричних пісень Висоцького.
- Тут нема нічого дивного, – каже Семен Рубчинський, – Ольга прийшла до нас років 20 тому як “срібний голос української бардівської пісні”. Мало хто знає, що співаючий лікар – чудовий композитор, пише пісні на вірші Ліни Костенко. І ось вона знову до нас повернулась!
Не можна стверджувати абсолютно безапеляційно, але нині складно назвати барда, поета, виконавця, який міг би позмагатися в популярності з Володимиром Семеновичем Висоцьким. Він пробуджував у наших душах те, що ми вже відчували, але не наважувалися тоді зрозуміти. Висоцький був далеким від псевдоестетизму, він змушував нас розрізняти добро й зло, згадувати такі призабуті поняття, як совість, честь, чесність, дружба. Адже кожна його пісня була неабияким вчинком, гострим ножем серед всезагального славослов’я та словоблуддя. Чого ж дивуватися, коли своїми піснями поет “розрізав” натовп на дві половини — на друзів і ворогів? Одні вважали його кумиром, талантом, навіть генієм; інші — нездарою, який “клепає брудні пісеньки, що підривають державні підвалини”. Але в кожного з нас — свій Висоцький. Володимира Семеновича без перебільшення можна назвати “енциклопедією моралі сучасності”, героєм покоління 1960-1990- х років.
Сьогодні молоді люди, підлітки майже нічого не чули про творчість Володимира Висоцького. У них інші цінності. Скажете — застаріло, не модно? А дозвольте запитати, кого вони знають, чиї вірші чули (окрім тих, що їх примушують читати на уроках української літератури), які пісні співають? Пригадалося, як 10 років тому для восьмикласників у школі вирішили провести вечір пам’яті Володимира Висоцького. Спочатку діти раз по раз перепитували: “А хто він такий?”, “Під його пісні танцювати можна?”, “Якщо не можна, то хіба це пісні?”. Разом із підлітками слухали диски із записами концертів, збирали матеріали про творчість Майстра. А трохи згодом вони вже почали просили почитати вірші поета. У багатьох дитячих душах запалилася ще одна зірка, ім’я якій — Володимир Висоцький.
Актори Київського театру поезії та пісні під керівництвом Семена Рубчинського двічі на рік (у день народження і в день смерті великого поета) ставлять поетичний спектакль, вечір-реквієм. Головний герой тут навіть не поет, співак, актор Володимир Висоцький, а мікрофон, до якого ніхто не підходить протягом усієї вистави. Мікрофон, який мовчить, бо в нього забрали голос. А ще її величність Пам’ять.
Минають роки, а на “Вечори з Висоцьким” усе так же не можна потрапити через величезну кількість охочих почути голос і пісні Барда, Поета, Людини. Так було і 25 липня цього року.
Наприкінці вистави глядацька зала стала одним цілим з акторською братією: всі разом співали улюблені пісні великого поета.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
