Территория разума

Мирослава Онищук

Нерідна шкільна родина

16 июля 2017 г. 12:00

Мирослава Онищук “Юн-пресc”, Київ

Скільки пісень заспівано, скільки віршів написано на тему стосунків між однокласниками! Всі автори, немов змовившись, величають людей, яким судилося навчатися в одному класі, «шкільною родиною».Чудово, коли учні почувають себе єдиним цілим, разом долають проблеми, спільно здобувають перемоги, сваряться і налагоджують мости в атмосфері виняткової дружби та доброзичливості. А якщо ні? Якщо, навчаючись разом 10 років, починаєш розуміти, що тепер ти духовно далі від свого сусіда по парті, ніж перед першим класом? Чому, виражаючись сучасною мовою, між однокласниками «немає контакту»?

Хтось скаже, що 10 років — це лише малесенький відрізок часу, який нічого не означає для людини та для історії загалом. Зустрілися — повчилися — розбіглися. І все! Хіба? Помпеї загинули за кілька хвилин, а динозаври вимерли за кілька годин. Та навіть найперша у світі атака отруйним газом, що тривала лише 5 хвилин, проведена під час Першої світової війни, змінила хід історії. Часом навіть брак однієї миті вирішував долю битви. І ви все ще стверджуєте, що 10 років — це мало?

Подписывайтесь на новости «КиевVласть»
 

За цей час ми мали б знати один одного, як облуплених, і якщо не любити кожного (конфронтації трапляються завжди і всюди, і це нормальне явище), то хоча б жити у доброзичливій атмосфері. Навіть далекі ворогуючі родичі, яких обставини зводять під одним дахом, з часом починають відчувати до одного повагу. А ми… під доброзичливими посмішками ховаємо каменюки та шпильки, якими за першої-ліпшої нагоди готові нагородити однокласника. Вставляємо палки в колеса, у спину — ножа.

Ця проблема зачепила не один клас і, мабуть, не одну школу. Кожен окремий випадок — особливий, проте існують певні закономірності, яким підлягає життя кожного класу. По-перше, це нереалізовані амбіції. Є така хороша українська  приказка: на два козаки — три гетьмани. Кожен прагне бути головним, а зробити для цього нічого не намагається. Не розуміючи, що авторитету передує наполеглива праця, ми шукаємо простіших шляхів сходження на п’єдестал. І дуже дратуємося, якщо це не вдається. Прагнучи досягти мети — популярності —не гребуємо жодними засобами. Саме таким чином з’являються псевдолідери. У них є власне оточення — свита — яке також намагається самоствердитися, супроводжуючи псевдо авторитета. Якщо раптом у цієї людини виникають труднощі, свита покидає її так само швидко, як і з’являється.

Інша причина — заздрість. Переконали батьки з дитинства, що ми єдині та неповторні, унікальні і майже геніальні, а тут раптом хтось у чомусь виявляється кращим.

 Якби клас не любив одну конкретну людину, то, пробачте за цинізм, це було б ще нормально. У кожному колективі завжди є «чужак», якого, так уже склалося історично, не надто шанують. Але якщо самотнім відчуває себе кожен?

Ви можете не погодитися з моєю думкою, але це проблема. Якщо і не загальнонаціонального масштабу (це було б надто пафосно і фальшиво), то місцевого точно. Зі школи ми виходимо у доросле життя. За 10 років мали б не лише тригонометричні функції вивчити,  а й зрозуміти, що таке дружба. Чому ж не вдається? Мали б бути однією сім’єю, а самі розділяємося на безліч маленьких групок. Можливо, проблема у нашому егоїзмі та хворобливому самолюбстві? Часом потрібно вгамовувати свою пиху і бути щирішими до однокласників. Де ж цьому вчитися, як не у школі?

Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV

Мирослава Онищук “Юн-пресc”, Київ

Теги: школа, дети, проблемы, общество, взросление